Історія України: конспект лекцій. Лекції 5-8

Тема 5. Українські землі під владою двох імперій (ХІХ – початок ХХ ст.). Україна в роки першої світової війни.
Тема 6. Українська національно-демократична революція (1917 – 1920 рр.). Відродження української державності.
Тема 7. Україна в міжвоєнний період (1921–1939 рр. ). Становлення української авіації в 20-30 рр. ХХ ст. Історія заснування Київського авіаційного інституту.
Тема 8. Україна незалежна держава (1991 – до сьогодення). НАУ сьогодні: здобутки та досягнення.

ТЕМА 5. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ ДВОХ ІМПЕРІЙ (ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТ.). УКРАЇНА В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.

У світовій історії ХІХ ст. характеризується перш за все кризою феодально-абсолютистських порядків і перемогою капіталізму. Утвердження капіталізму супроводжувалось не тільки радикальними змінами в економічному розвитку країн, але й складними внутрішніми суспільно-політичними процесами.

Обличчя ХІХ ст. здебільшого визначалось революційною хвилею 1848–1849 рр., яка охопила практично всі європейські країни. До 70-х рр. ХІХ ст. на заході закінчились буржуазні революції. Розпочався відносно мирний період розвитку капіталізму.

Україну не обминули ні європейська революція середини ХІХ ст., ні дві війни (на початку та в середині ХІХ ст.) найбільших на ті часи світових імперій – Російської та Австро-Угорської, до складу яких вона входила.

Масові переселенські рухи українців утворили на Азійському та Американському континентах більш або менш чисельні осередки українського населення поза межами Батьківщини, і це також прилучало Україну до світового історичного процесу. В суспільно-економічному плані протягом цього століття в Україні завершився промисловий переворот, і відбулося утвердження нових ринкових (капіталістичних) відносин. І, головне, це було століття українського національного відродження, яке знайшло свій прояв у поширенні масового національного самоусвідомлення, формуванні української нації, пожвавленні й піднесенні національного руху, розвитку всіх галузей культурного життя українців.

1. Україна в складі Російської імперії у першій половині ХІХ ст.

На початку ХІХ ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до складу Російської імперії. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці ХVІІІ ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління.

Вся українська територія, яка входила до складу Росії, була розподілена на три генерал-губернаторства і дев’ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську.

У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами.

Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях.

Щодо найбільшої маси населення – кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам.

Знищення російським царизмом наприкінці ХVІІІ ст. української державності на Лівобережжі і Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом.

Царські адміністратори виганяли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства одержала звання російських дворян (такими імперські власті визнали майже 25 тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини).

Економічний розвиток України в першій половині ХІХ ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку.

У першій половині ХІХ ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію земельних угідь в руках поміщиків, їхні господарства занепадали. Для задоволення своїх потреб у грошах, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи. Основними групами селянства в той період були поміщицькі (кріпосні) та державні селяни. За даними 1833 р., кількість поміщицьких селян становила 2,5 млн. осіб або 63,8% всієї кількості селян Східної України, державних – 1,5 млн. або 36,2%. Поміщицькі селяни переважали у Східній Україні, Правобережжі, а державні – на Лівобережжі та Півдні України.

Відробіткова, грошова і натуральна рента були основними формами експлуатації селян. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював триденну панщину, реально вона досягала 4–6 днів на тиждень.

Важким тягарем на плечі селян лягали державні повинності, насамперед, рекрутчина. Неухильно погіршувалося їхнє правове становище. Поміщики втручалися у родинне життя підвладних, продавали і міняли їх, розлучаючи членів сімей, могли позбавити майна тощо. Більш незалежним було становище державних селян, які вважалися вільними і сплачували державі феодальну грошову ренту за користування землею.

Прогресуюче обезземелення, руйнація індивідуальних господарств зумовили появу надлишків робочої сили в аграрному секторі. Спробою знайти вихід із скрутного становища були стихійні та організовані переселення селян у Новоросійський край, Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ. У 1838–1852 рр. з Лівобережжя переселилося у ці райони 58,5 тис. осіб.

У першій половині ХІХ ст. почалися суттєві зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід господарської діяльності на засади товарності та підприємництва. Характерною рисою аграрних відносин цього періоду була нерівномірність втягування поміщицьких господарств у товарне виробництво. Найбільш інтенсивно буржуазні відносини розвивалися у степовій частині України.

З проникненням капіталізму у сільське господарство поглиблювалась соціальна диференціація українського селянства. Так, у 1836 р. у Лівобережній Україні і Слобожанщині лише 54,3% козацьких родин володіли землею, решта належали до бідноти або мали лише садиби. На Правобережжі 35% селян були неспроможні обробляти свої наділи, 15% не мали ніякого господарства.

У районах аграрного перенаселення зростала кількість сільських пауперів, які у пошуку заробітків йшли у степові районі, формуючи ринок робочої сили. З другого боку, створювалась заможна сільська верхівка, яка, накопичивши певний капітал, вкладала його в промислові підприємства, торгівлю, купувала й орендувала землю. Такі соціальні прошарки виникали, насамперед, серед державних селян, особливо нащадків колишніх козаків, однак були вони й серед кріпаків. Наприклад, колишні селяни-кріпаки Симиренки та Яхненки започаткували династію українських промисловців-мільйонерів. У 1861 р. їм належало нерухомого майна на суму близько 4 млн. крб. Інший мільйонер Артем Терещенко – родоначальник династії відомих цукрозаводчиків – виходець із козацького роду.

Перша половина ХІХ ст. характеризується також глибокими змінами у промисловому розвиткові. Початок промислового перевороту (середина 30-х років) став своєрідним рубіконом між двома якісно відмінними етапами у розвитку вітчизняної промисловості. Суть цього перевороту полягала у поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики.

Промисловий переворот в українських землях, що належали Російській імперії, розпочався у 30–40-х роках водночас з Німеччиною, але пізніше, ніж у Великобританії, Франції, США. Він започаткував новий етап розвитку вітчизняної промисловості, що тривав до скасування кріпосного права в 1861 р. У цей час відбувався процес кількісного зростання промислових підприємств. Від 1825 р. до 1861 р. їхня кількість зросла у 3,6 рази. Водночас у промисловій сфері виникають нові тенденції та процеси. В основі промислового перевороту лежав технічний переворот, суть якого полягає у заміні ручної праці машинною, широкому запровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених технологій. Відбувається поступове витіснення кріпацької мануфактури капіталістичною фабрикою.

У цей час з’являються нові галузі виробництва – кам’яновугільна, машинобудівна, цукроварна тощо. Поступово формується спеціалізація районів на виробництво певної промислової продукції. Донбас перетворюється на значний центр кам’яновугільної промисловості, який за видобутком вугілля 1860 р. у межах Російської імперії поступався лише Сілезькому басейну.

Українські землі дедалі більше спеціалізуються на виробництві цукру. У кінці 40-х рр. кількість цукрових заводів в Україні зросла до 208 або 2/3 всіх цукрових заводів Росії, які виробляли 81% цукру. Найбільше таких заводів було на Київщині, яка давала 60% всього цукру України.

Швидко зростала кількість суконних підприємств: із 12 суконних мануфактур у 1797 р. – до 160 у 1859 р. В цю традиційно поміщицьку галузь активно починає проникати купецький капітал. З 40–50-х рр. в Україні починає розвиватись сільськогосподарське машинобудування. Зростання попиту на метал зумовило виникнення нових чавуноливарних та залізоробних підприємств, які будувались на Луганщині, Київщині, Одещині. Розвивалися й інші галузі промисловості – салотопна, шкіряна, свічкова, миловарна. Тут купецький капітал став домінуючим – капіталістична мануфактура з вільнонайманою працею витіснила поміщицьку, з примусово-кріпацькою працею, відсталою технікою.

Таким чином, дореформений період економічного розвитку характеризувався досить швидким зростанням промисловості. Якщо у 1825 р. в Україні існувало 674 більш-менш значних підприємств з 15,2 тис. робітників, то у 1860 – відповідно 2709 і 85319, причому у 1861 р. вільнонаймані робітники становили близько 74% від загальної кількості.

Формування капіталістичного укладу в економіці України, поширення товарно-грошових відносин сприяли зміцненню внутрішнього ринку, посиленню торговельних зв’язків між різними районами України. Важливу роль у цьому відігравала ярмаркова торгівля, насамперед, у Харкові, Ромнах, а потім у Полтаві, Києві. На знаменитий Київський контрактовий ярмарок, який був перевезений з Дубна у 1797 р., приїздили поміщики з інших місць імперії, а також з Австрії, Прусії, Франції, Англії. Тут укладалися контракти на купівлю-продаж різноманітної продукції панських маєтків, передусім сільськогосподарської. Ярмаркова торгівля сприяла економічному об’єднанню різних регіонів України, підтриманню зв’язків з промисловими районами Росії, зарубіжними країнами.

З опануванням Чорноморським узбережжям і стрімкою колонізацією південних степових районів посилилась роль України в загальноросійському експорті. Якщо раніше основна маса товарів вивозилась через Петербург, Ригу, Гданськ, що істотно гальмувало експорт з України, то в першій половині ХІХ ст. він здійснювався через азовсько-чорноморські порти.

Значне місце в українському експорті зайняв хліб, насамперед, пшениця, яка становила 90% всього хлібного експорту. Український хліб споживали Туреччина, Греція, Італія, Франція, а також Англія, Австрія, Прусія.

Крім хліба, Україна експортувала льняне насіння, конопляне прядиво, тютюн, вовну, шкіру, смушки, топлене сало, олію, худобу, мед, віск, рибу та інше. Зростання промислового й сільськогосподарського виробництва, розвиток торгівлі сприяли змінам економічного стану міст України. З ремісничих центрів чимало з них перетворювалися на великі промислові міста. Надзвичайно швидко зростали Харків, Одеса, яка на 50 років (з 1817 р.) дістала право порто-франко, Херсон, Миколаїв. Протягом 1811‑1858 рр. кількість міського населення України зросла від 512,5 тис. до 1456,8 тис. осіб, тобто майже в тричі.

Отже, розвиток сільського господарства українських земель у складі Російської імперії в першій половині ХІХ ст. визначали такі тенденції: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало у кризовому стані; посилення експлуатації селянства і його майнова диференціація; поступова руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва.

Динаміка розвитку промислової сфери цієї доби визначалась бурхливим зростанням кількості промислових підприємств, промисловим переворотом, запровадженням нової техніки та технології, збільшенням ролі вільнонайманої праці, виникненням нових галузей промисловості.

2. Суспільно–політичні рухи і національне відродження України у першій половині ХІХ ст.

Перша половина ХІХ ст. – це період визрівання глибокої соціально-політичної кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із складного становища.

Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи спричинило селянський рух, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої феодально-кріпосницької системи та існуючих порядків.

За неповними даними, в Україні від 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян.1 Характерними рисами більшості з них були стихійність, неорганізованість, локальний характер тощо.

Своєрідним феноменом у межах селянського руху першої половини ХІХ ст. були народні виступи під проводом Устима Кармалюка. Його боротьба з пануючим режимом та кріпосницькими порядками почалася ще 1812 р. і відрізнялася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Кармалюка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру. Та він втікав, і повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала 23 роки. За цей час у повстанському русі під проводом У. Кармалюка брало участь майже 20 тис. осіб, повстанці здійснили майже тисячу нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтенсивними були дії кармалюківців 1830–1835 рр., коли селянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бесарабії та Київщини. Лише смерть Кармалюка дала змогу владним структурам припинити цей виступ.

У першій половині ХІХ ст. посилюється соціально-політичне і національне невдоволення феодально-кріпосницькою системою та зростає опозиційність до самодержавної влади серед освічених кіл громадськості та широких народних мас України.

Нові сподівання на волю і незалежність України відродилися у 1812 році, коли російський імператор Олександр І відмовився підтримувати континентальну блокаду і Наполеон з 600-тисячною армією вторгнувся в Росію. В Україні почався жвавий рух за свободу, хоча шлях французької армії був визначений через Литву, Білорусь на Смоленськ та Москву.

У 1812 р. Олександр І наказав сформувати в Лівобережній Україні козацькі полки, обіцяючи при тому, що по закінченні війни всім буде залишений козацький стан.

У земські ополчення набирали також кріпаків, яких поміщики повинні були забезпечити всім необхідним – одягом, харчами, зброєю. Поміщицькі кріпаки охоче йшли до війська, адже їм було обіцяно, що після закінчення війни всі учасники українських ополчень стануть вільними і отримають земельні наділи.

Перспектива поновлення козацтва викликала у народі ентузіазм та свіжі надії: до козацьких та ополченських шляхів вступило майже 70 тисяч чоловік, зібрано було 15 полків.

У битві під Бородіно прославились Полтавський, Харківський, Сумський, Глухівський та інші полки, в яких воювало багато українців. Вісім українських козацьких полків брали участь у “битві народів” восени 1813 р. під Лейпцигом, де була завдана остаточна поразка наполеонівській армії коаліцією військ Росії, Англії, Австрії, Прусії, Швейцарії, Іспанії і Португалії.

Але після повернення на Батьківщину українські ополченські полки були розформовані. Цар забув свою обіцянку надати учасникам війни особисту свободу і звільнення від феодальних повинностей. Спроби козаків захистити свою самостійність були жорстоко придушені каральними російськими військами.

У 20-х роках значна частина козаків була переселена на Кубань і включена до складу Чорноморського війська. Така політика російського царизму викликала гнів і обурення серед недавніх солдат і ополченців.

За свідченням російського генерала Михайловського-Данилевського, в Україні на той час «панував явний дух опозиції» внаслідок скасування давніх козацько-державних прав і вольностей.1 Спочатку цей «дух опозиції» дістав відображення у діяльності таємних масонських організацій, які протягом 1817–1819 рр. виникали у Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі, Кам’янці-Подільському.

Найвиразніше українська національно-визвольна спрямованість виявилась у полтавській масонській ложі “Любов до істини”, яку заснували місцеві урядовці і поміщики, переважно українці: Іван Котляревський, Семен Кочубей, Григорій Тарновський, Сергій Петровський та інші. Учасник цієї ложі, Василь Лукашевич (виходець із давньої козацько-старшинської родини, проводир дворянства Переяславського повіту) став організатором у 1821р. Малоросійського таємного товариства. Це вже була громадсько-політична організація, яка ставила за мету домогтися державної незалежності України. На жаль, каральні органи російського царизму не дали змоги Малоросійському товариству розгорнути практичну діяльність по втіленню в життя своїх програмних положень.

Рішучіше діяли у цей же період таємні дворянські організації, які складалися в основному з кадрових офіцерів. І в цих організаціях, хоч би в якому регіоні імперії вони діяли, активною, а то й провідною силою виступали українці. Уже в найбільш ранній такій організації, “Союзі порятунку” (“Товариство істинних і вірних синів вітчизни”), що виник 1816 р. в Петербурзі, діяли брати-офіцери Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли – поміщики з Миргородщини на Полтавщині, вихідці з давньої козацько-старшинської родини, рідні онуки українського гетьмана Данила Апостола.

Коли наступного року цей “Союз” реорганізувався в Москві у “Союз благоденства”, то негайно відкрив свою філію в Тульчині на українському Поділлі. Тут розміщувався Вятський піхотний полк, яким командував полковник Павло Пестель.

У 1820 р. «Союз благоденства» було поділено на дві рівноправні організації: Північне і Південне товариства. Центром діяльності першого залишили столицю імперії, а вся діяльність другого зосередилась в Україні – у місцях розташування військ. У зв’язку із зростанням масштабів діяльності Південне товариство до вже існуючої Тульчинської «управи», якою керував Пестель, додало ще дві. Почали діяти “управа” в Кам’янці на Черкащині (на чолі з князем Сергієм Волконським – рідним братом тодішнього малоросійського генерал-губернатора князя Миколи Репніна, одруженого з онукою українського гетьмана Кирила Розумовського; саме в ньому національно свідома громадськість вбачала гетьмана України в разі відновлення автономії), а також «управа» в містечку Васильків на Київщині (на чолі з підполковником Сергієм Муравйовим-Апостолом).

Для багатьох офіцерів-членів Південного товариства Україна була рідною землею. Найбільше таких (переважно вихідців з дрібного дворянства) зосередилось в прикордонних військових частинах, які розміщувалися навколо Новоград-Волинського. Тут ці офіцери нижніх чинів, а також юнкери, настроєні опозиційно до соціально-політичного режиму Російської імперії, утворили 1823 р. окрему таємну військову організацію – Товариство об’єднаних слов’ян. Засновниками його були Юліан Люблінський – учасник польського визвольного руху, засланий після ув’язнення царськими властями до Новоград-Волинського під нагляд поліції, та брати Андрій та Петро Борисови (із зубожілої слобідсько-української дворянської родини), які в одеських масонських ложах набули певного досвіду конспіративної діяльності.

Керівники Товариства об’єднаних слов’ян склали його “Правила”, які були програмним документом. Тут ставилося завдання скасувати монархічні режими в усіх країнах, повсюдно ліквідувати кріпацтво та станові привілеї.

Остаточною метою товариства було знищення міжнаціональної неприязні і створення федеративного союзу незалежних слов’янських республік.

Інший програмний документ, під назвою “Руська правда”, був ще консервативнішим у розв’язанні національного питання як загалом в усіх державах, так і в Російській імперії та в Україні. Від імені Південного товариства його склав П. Пестель. “Руська правда” обстоювала відверто великодержавні позиції неподільності території Російської імперії, хоча і закликала до демократичного оновлення її форм державного управління (за зразком конфедерації Сполучених Штатів Америки) та до соціально-економічних перетворень ринкового (капіталістичного) характеру. Зокрема, проголошувались необхідність повної ліквідації самодержавного ладу і заміна його республіканською формою правління, встановлення правової рівності громадян, проведення земельної реформи з частковою конфіскацією поміщицьких земель, наділення селян земельними ділянками без викупу, створення великих громадських фондів і запровадження необхідного права на придбання землі у приватну власність.

1825 р. Товариство об’єднаних слов’ян добровільно влилося у Південне товариство, реорганізувавши в його четверту “управу” – “Слов’янську” – свій керівний центр у Новоград-Волинському. Керівники Південного товариства налагодили контакти з діячами таємної польської патріотичної організації, яка також виступала за повалення царського самодержавства. Хоча керівництво Польським патріотичним товариством перебувало у Варшаві, але чимало його членів постійно мешкали і вели революційну діяльність в Україні. Деякі з них припускали можливість схилити на свій бік і українських селян під гаслами боротьби за незалежну Україну. Цей задум дістав одностайне схвалення на нелегальному з’їзді, який відбувся на початку 1825 р. в Житомирі.

Зрештою як “південні”, так і “північні” патріоти дійшли згоди, що центром державного перевороту має бути Україна. Здійснити його вирішили навесні 1826 р., коли до Києва мав приїхати цар Олександр І, щоб оглянути війська, дислоковані в Україні. Проте його раптова смерть у листопаді 1825 р. змінила заздалегідь вироблені плани. Північне товариство без будь-якого узгодження своїх дій із Південним вирішило самостійно підняти повстання у Петербурзі, скориставшись церемонією публічного присягання військ петербурзького гарнізону на вірність новому цареві Миколі І 14 грудня 1825 р.

Змовники сподівалися примусити сенат – цей формально найвищий державний орган – проголосити складений ними акт про скасування царського самодержавства і передачу влади Тимчасовому правлінню. Однак повстання у Петербурзі, яке скидалося на звичайний заколот, повністю провалилося.

Дізнавшись про невдачу спільників у Петербурзі, діячі Південного товариства вирішили повторити спробу антисамодержавного повстання. Не зупинила їх і відсутність найавторитетнішого серед них діяча Південного товариства і керівника Тульчинської “управи” – полковника Пестеля, заарештованого 13 грудня 1825 р. за доносом провокатора. Ініціативу цього разу виявили керівники Васильківської “управи” підполковник Сергій Муравйов-Апостол і підпоручик Михайло Бестужев-Рюмін. 29-30 грудня на їхній заклик повстали п’ять рот Чернігівського полку, розквартированого у селах та містечках на Київщині.

31 грудня повстанці зібралися на центральній площі Василькова. Полковий священик Данило Кейзер зачитав присутнім повний текст “Православного катехізису”, складеного Муравйовим-Апостолом. Авторитетом християнських настанов і повчань намагалися переконати неписьменних, але релігійних солдатів у тому, що їхня участь в антицаристському повстанні – богосхвальна справа. Мовляв, Бог створив усіх людей рівними, а царі – гнобителі народу, прокляті Богом.

Завершував цей релігійно-політичний агітаційний твір заклик: “Для звільнення сімейств своїх і для виконання святого закону християнського, помолившись із теплою надією Богові, що перемагає по правді і захищає тих, хто твердо надіється на нього, ополчитися всім разом проти тиранства і поновити віру та волю в Росії”.

С. Муравйов-Апостол надавав великого значення роз’ясненню найширшим масам солдатів та селян цілей і завдань повстання. Він наказав писарям Чернігівського полку зробити десятки копій “Православного катехізису” для поширення у військових формуваннях та в селах і містечках Київщини. Надвечір 31 грудня повстанці прийшли в с.Велика Мотовилівка й залучили на свій бік розміщені тут ще дві роти Чернігівського полку.

Отже, повстав увесь полк у складі майже 1 тис. чоловік; серед них було 18 офіцерів. Кілька солдатів на чолі з офіцером, взявши рукописні примірники “Православного катехізису”, вирушили до Києва, щоб загітувати і тамтешній гарнізон приєднатися до повсталих. Проте виконати цей план не вдалося: повстанців заарештували. Не дочекавшись їх повернення і не наважившись власними силами штурмувати Київ, Чернігівський полк рушив 2 січня 1826 р. у напрямку Білої Церкви.

Далі передбачалося йти на Волинь, щоб уже там залучити на бік повстанців військові частини, в яких служили члени “Слов’янської управи”. Однак 3 січня у відкритому полі Чернігівський полк зіткнувся з передовими частинами гусарської дивізії, посланої на придушення повстання. Чернігівці розгорнутим фронтом сміливо рушили на гусарів, сподіваючись, що ті до них приєднаються. Але артилерія гусарської дивізії за наказом її командира відкрила зустрічний вогонь картеччю.

Повстанці відразу зазнали великих втрат. Контузило С. Муравйова-Апостола, він намагався, але фізично не міг командувати підлеглими. Іншим офіцерам також не вдалося згуртувати і повести у наступ солдатів. Позбавлені рішучого командування, повстанці розгубилися і зрештою почали втікати. Один гусарський ескадрон кинувся їм навперейми, а другий оточив офіцерів, які всі до одного не зрушили з місця. Коли ж один із гусарів наблизився до пораненого, закривавленого Іполита Муравйова-Апостола молодшого – двадцятирічного брата командира Чернігівського полку, – той вистрілив із пістоля собі в голову.

Усіх повстанців, що залишилися живими, погнали під конвоєм до Білої Церкви. Тут закували у кайдани, зроблені із пожертвуваних графинею Браницькою ста пудів заліза (повстання відбулося поблизу її землеволодінь). 5 січня 1826 р. розпочались допити рядових учасників повстання, а офіцерів Черні гівського полку відправили до Петербурга, де на той час уже відбувалося слідство щодо повстанців на Сенатській площі. Спеціально створену комісію очолив сам цар Микола І. За її вироком усі учасники повстання Чернігівського полку – як офіцери, так і солдати – були покарані засланням на каторгу до Сибіру або в діючу армію на Кавказ. За наказом Миколи І було страчено п’ятьох лідерів антицаристського груднево-січневого повстання 1825–1826 рр. у Петербурзі та в Україні. Троє із них – Павло Пестель, Сергій Муравйов-Апостол та Михайло Бестужев-Рюмін – були членами Південного товариства, що діяло в Україні.

Але пам’ять про учасників того повстання, які для загального добра пожертвували усіма своїми становими та майновими привілеями і навіть життям, не вмерла і в наступних поколіннях українського народу. Під назвою “декабристи” (від російської назви грудня – “декабрь”) вони назавжди увійшли в історію як України, так і Росії.1

Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві все більше зростаючий супротив. Це проявилось в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про виникнення і поширення масового національного самоусвідомлення, активізацію українського національного руху, розвиток усіх галузей культурного життя українців. У сукупності ці процеси дістали назву українського національно-культурного відродження ХІХ – початку ХХ ст.

Колискою цього відродження стала Слобожанщина, де з ініціативи української інтелігенції, підтриманої громадської думкою і коштами людей усіх станів, 1805 року в Харкові відкрито університет. Це був на той час єдиний вищий навчальний заклад в Україні в складі Російської імперії. Харківський університет став не лише науково-освітнім центром, а й охоронцем та провідником української культури. За перші півсотні літ існування вищу освіту в ньому здобули близько 2800 чоловік.

При університеті було відкрито друкарню і книгарню, видавались газети, альманахи, часописи. Ці видання не тільки висвітлювали поточне соціально-економічне і політичне життя регіону, а й історичне минуле українського народу, самобутність української культури. Девізом першого в Україні масового часопису “Украинский вестник”, що видавався в Харкові з 1816 по 1819 р., було проголошено: “Сприяти всебічному піднесенню науки і літератури». Часопис популяризував знання з історії, етнографії, географії України, виховував шанобливе ставлення до національної культури, закликав якнайширше впроваджувати українську мову на сторінках друкованих видань.

Важливим чинником в процесі українського культурного відродження було поширення історичних знань про минуле України. Слід відзначити, що інтерес до історії в української шляхти був викликаний досить прозаїчними причинами. Претендуючи на затвердження у стані російського дворянства, колишня козацька старшина збирала різноманітні історичні документи, грамоти, літописи і т.д., які мали підтвердити її шляхетське походження. На цьому грунті надзвичайно пожвавився інтерес до історичного минулого України, відродження традицій, пробуджувався патріотизм і національна свідомість.

Десятки і сотні родин українських освічених людей мали списки славнозвісних козацьких літописів ХVІІ–ХVІІІ ст. – Самовидця, Величка, Граб’янки, поширювали їх серед громадськості. Найбільшої популярності набув історично-публіцистичний твір “Історія Русів”, авторство якого не встановлено. У 1822 р. у світ вийшла перша узагальнююча, багато документована чотиритомна праця з історії України Дмитра Бантиш-Каменського – “История Малой России”. І хоча автор не протестував проти зверхності Російської імперії над Україною, проте обстоював право на автономне козацьке самоврядування.

У 1843–1844 р. була видана п’ятитомна “История Малороссии” Миколи Марковича, в якій автор використав фактичний матеріал козацьких літописів ХVІІ–ХVІІІ ст.

У цей ж період активну роль в українському національно-культурному відродженні починає відігравати Київ з його університетом (відкритий у 1834 р.), в якому концентрувались представники української інтелігенції всіх регіонів. Саме з Києвом пов’язані перші кроки суспільно-політичної діяльності Т.Г. Шевченка. Тут у 30–40 рр. активну громадську і культурну роботу здійснювали перший ректор Київського університету, історик, філолог, етнограф і природознавець М.Максимович, історик М.Костомаров, письменник П.Куліш, діяч культури В. Білозерський та інші.

Всупереч намаганням царату перетворити Київ на бастіон самодержавства і русифікації, місто на початку 40-х років ХІХ ст. стає центром суспільно-політичного і культурного життя України, звідки національно-визвольні ідеї поширювалися на всі українські землі.

Навесні 1846 р. у Києві виникла таємна українська політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство (або братство), яке вперше в історії українського суспільного руху висунуло ряд політичних програмних завдань, спрямованих на докорінну перебудову тогочасного суспільства. Його засновниками були Микола Костомаров – професор Київського університету; Микола Гулак – службовець канцелярії генерал-губернатора; Василь Білозерський – вчитель із Полтави. Товариство дістало назву на честь відомих слов’янських братів-просвітителів, православних святих – Кирила і Мефодія. У засіданнях товариства активну участь брали Тарас Шевченко; письменник і педагог Пантелеймон Куліш; полтавський поміщик, педагог і журналіст Микола Савич; поет-перекладач Олександр Навроцький; етнограф-фольклорист Панас Маркович; педагог Іван Посяда; поет і публіцист Георгій Андрузький; педагоги Олександр Тулуб та Дмитро Пильчиков.

Отже, до основного складу Кирило-Мефодіївського товариства увійшли 12 чоловік. Майже всі вони були на той час викладачами або студентами, віком від 19 до 30 років. За походженням більшість була дітьми дрібномаєткових дворян.

У контексті українського відродження Кирило-Мефодіївське братство започаткувало перехід від дворянсько-шляхетського (за складом більшості учасників, а за змістом – переважно культурно-просвітницького) етапу українського національного руху до етапу різночинсько-народницького – уже досить виразно політизованого. Програмні вимоги кирило-мефодієвців у політичній площині передбачали корінні державні перетворення, пов’язані з ліквідацією в Україні чужоземних колонізаторських режимів, демократизацією суспільства, встановленням республіканської форми державного правління та федеративних зв’язків із сусідніми (переважно слов’янськими) країнами.

Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське товариство вважало досягнення Україною національно-державної незалежності з демократичним ладом на зразок США або Французької Республіки у конфедеративній спілці незалежних слов’янських держав.

Кожна з них становила б окремий штат або розмежовувалася на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом усієї федеративної спілки. Щодо громадянських прав населення всеслов’янської федерації, то передбачалося скасування смертної кари і тілесних покарань, обов’язкове початкове навчання, свобода віросповідання, заборона “будь-якої пропаганди як марної при свободі”.

Програму товариства викладено в “Книзі буття українського народу” або “Законі Божому”. Цей історично-публіцистичний твір братчики склали спільно, обґрунтувавши його зміст заповідями Євангелія Христового.

Громадська діяльність Кирило-Мефодіївців зосереджувалась навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Вони збирали кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект запровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Навесні 1847 р. царські жандарми заарештували у Києві всіх 12 постійних учасників засідань братства. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства завдав відчутних втрат українському національному руху. Однак остаточно його придушити царизм не зміг. Започатковані Кирило-Мефодіївським товариством державотворчі традиції продовжували наступні покоління борців за українську справу.

3. Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії у першій половині ХІХ ст.

Три поділи Польщі, здійснені в 70–90-х рр. ХVІІІ ст. трьома монархіями – російською, австрійською і прусською, внесли суттєві зміни в життя населення не тільки Правобережної України, а й таких українських земель, як Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття. Ці землі площею понад 70 тис. кв. км. з населенням понад 3,5 млн. чоловік, 2,4 млн. яких становили українці, увійшли до складу Австро-Угорської імперії.

Нова австрійська влада, так само, як і стара – польська, не зважала на етнічний склад населення, коли на свій розсуд здійснювала адміністративно-територіальний поділ.

Галичина разом з частиною польських земель була виділена в одну адміністративно-територіальну структуру – королівство Галіції і Лодомерії (Галичини і Володимирщини) з центром у Львові.

Східний кордон нового австрійського краю проліг по р. Збруч, яка більш ніж на півтора століття стала символом розчленованості українських земель двома імперіями.

У краї панувала австрійська бюрократична система управління і судочинства. Вся адміністративно-політична влада належала губернаторові, якого призначав австрійський імператор. Австрійський уряд призначав і членів магістратів, які керували соціально-економічним життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова влада належала великим землевласникам та їхнім управителям.

“Королівство Галіції і Лодомерії” поділялось на 12 округів (дистриктів). Окремим округом до цього “королівства” входила Буковина (також без етнічного поділу, хоче вже й тоді на Північній Буковині переважало українське населення, а на Південній більшість становили румуни). Адміністративно-політичним центром Буковинського округу стало м. Чернівці.

Закарпатська Україна входила до складу Пожонського (Братиславського) намісництва Угорського королівства. Вона поділялися на чотири Комітети (жупи). Призначені королем адміністратори (переважно з великих землевласників) прозивалися жупанами. Через підпорядковані їм управління вони здійснювали адміністративну, фінансову, судову і навіть військову владу.

Найвищі австро-угорські власті розглядали українські землі як колоніальний сировинний додаток до промислово розвинутих центральних і західних провінцій імперії. Здебільшого феодально залежні і від великих землевласників, і від держави українські селяни, які становили абсолютну більшість населення Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, були найбільш знедоленою верствою Австрійської імперії.

Посилення експлуатації кріпацької праці спричинило деградацію та розорення селянських господарств. Дійшло до того, що власне господарство практично не гарантувало селянинові забезпечення мінімальних потреб його сім’ї. Зокрема, як свідчать проведені австрійськими властями переписи 1815–1820 рр., селяни віддавали продуктами, грошима і працею феодалові та державі практично весь чистий прибуток зі своїх господарств. Такі важкі економічні умови стимулювали процес дроблення селянських господарств. Так, у Галичині та Лодомерії при зменшенні площі селянської землі кількість селянських господарств зросла лише між переписами 1819 і 1847–1855 р. на 53%.

До середини ХІХ ст. в західноукраїнських землях 2/3 селян не мали мінімуму землі, щоб прогодувати свої сім’ї.

Середня тривалість життя не перевищувала 30–40 років, а рівень народжуваності протягом десятиріч поступався рівню смертності. Тобто, основна маса українського населення виснажувалась і помирала.

Зате віденські і будапештські власті заохочували переселення до Східної Галичини німецьких колоністів, до Північної Буковини – німецьких і румунських, до Закарпаття – угорських. Це разом із освітньою політикою, яка повністю ігнорувала українську мову, призводило до денаціоналізації корінного населення.

Феодальні відносини гальмували не тільки розвиток сільського господарства, а й промислового виробництва західноукраїнських земель. Підприємства були мануфактурно-ремісничого типу і діяли, використовуючи кріпацьку працю, як правило, у маєтках великих земельних власників або залежали від них.

Найбільш розвинутими галузями виробництва була харчова промисловість (гуральна, броварна, борошномельна) і виробництво будівельних матеріалів (цегла, вапно, камінь і т.д.). Значного розвитку набули соляна промисловість та деревообробний промисел. Однак у цілому Галичина, Буковина і Закарпаття залишались найбільш відсталою провінцією Австрії.

Антифеодальний рух на західноукраїнських землях проявлявся у різних формах. Селяни-кріпаки намагалися використати, насамперед, легальні форми протесту, зокрема скарги на поміщиків у державні установи. Переважна більшість цих скарг була спрямована проти захоплення поміщиками селянських наділів або громадських угідь, проти збільшення повинностей та різного роду насильств з боку поміщиків.

Поширеною формою протесту були втечі селян, а також – і рішучі методи: відмова відробляти панщину, сплачувати податки, захоплення панських земель, підпал поміщицьких маєтків і т.д.

Формою відкритої боротьби селянства проти феодально-кріпосницького гноблення була збройна боротьба, так званий рух опришків. Наприкінці ХVІІІ – у першій пол. ХІХ ст. він охопив Буковину, Закарпаття та гірські округи Східної Галичини. Озброєні повстанські загони нападали на поміщицькі маєтки, розправлялися з їх власниками, а відібране майно роздавали селянам.

На початку 40-х років селянський рух у ряді місць переріс у повстання. У Північній Буковині найбільшим був селянський виступ під керівництвом Лук’яна Кобилиці в 1843–1844 р. Повсталі селяни 22 громад відмовились відробляти панщину та інші повинності, вимагали перевести їх у ранг державних, оголосили ліси і пасовища своєю власністю, ратували за відкриття українських шкіл. У березні 1844 р. це повстання за допомогою військ було придушено.

У 1846 р. селянські виступи охопили Східну Галичину. Всього протягом першої половини ХІХ ст. на західноукраїнських землях відбулося більше 15 селянських заворушень, більшість з яких припинилося лише після втручання каральних загонів. Проте, незважаючи на поразку повстанців, ця боротьба розхитувала основи феодально-кріпосницької системи. Вона примусила монархічний уряд взяти на себе ініціативу врегулювання аграрних відносин на західноукраїнських землях.

Розвиток капіталістичних відносин та загострення ситуації на селі у першій пол. ХІХ ст. сприяли посиленню суспільно-політичного руху на західноукраїнських землях. У 30–40 р. центром національного руху стає Львів, де діє громадсько-культурне об’єднання “Руська трійця”. Засновники об’єднання – Маркіян Шашкевич (1811–1843), Іван Вагілевич (1811–1866) та Яків Головацький (1814–1888), у той час студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії. Вони глибоко переживали територіальну розчленованість України і щиро вболівали за гіркою долею народу.

Учасники “Руської трійці” ставили собі за мету поширення масової національної свідомості та впровадження української мови і культури в усі сфери громадського життя. Найважливішою пам’яткою галицької суспільної думки є виданий “Руською трійцею” у 1837 р. альманах “Русалка Дністровая”. До нього ввійшли народні пісні, думи, казки, поетичні, публіцистичні та науково-історичні твори. Тут виразно проголошувалась ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною, возвеличувалась національно-визвольна боротьба, поетизувались народні герої та подвиги козацтва, маніфестувалась нескореність духу українського народу.

У 1848–1849 р. у більшості європейських країн відбулися революційні події, котрі завершили розпочатий у попередні століття процес переходу від середньовіччя до модерної доби. Завдяки революції майже повсюдно було покінчено з панщиною та різними формами середньовічної залежності селян, що зумовило вперше в історії широку участь народних мас у політичному житті. В європейських країнах розпочалося становлення громадянських суспільств.

Невід’ємною складовою частиною революції стали визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної і Центральної Європи, боротьба цих народів за соціальне і культурне відродження.

Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях очолила верхівка греко-католицького духовенства, яка разом з українською інтелігенцією 2 травня 1848 р. у Львові створила першу українську національну організацію – Головну Руську Раду (ГРР). Її головою став греко-католицький єпископ Григорій Яхимович. Рада взяла на себе функції українського національного уряду і представляла інтереси українського населення Галичини перед центральним урядом протягом 1848–1851 рр. 15 травня 1848 р. Рада почала видавати “Зорю галицьку” – першу у Львові газету українською мовою. У відозві до українського народу, котра була надрукована в першому номері газети, Рада проголосила, що українці Галичини і Наддніпрянщини – це єдиний народ.

За ініціативою ГРР було прийнято національну символіку галицьких українців – синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого лева на синьому полі.

Рада всю свою діяльність спрямовувала на проведення культурно-національних реформ для українського населення Австрійської імперії, з метою забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини.

Революційні події 1848 р. дали поштовх подальшому піднесенню антифеодального руху. Селяни відмовлялися від виконання панщини та інших повинностей і вимагали скасування кріпосного права. Загроза масового селянського повстання змусила правлячі кола Австрії провести радикальні зміни в аграрних відносинах. Імператорським указом від 17 квітня 1848 р. оголошено звільнення селян від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині. З 1 липня 1848 р. дію указу поширено на Буковину. Згідно з ухвалою Угорського сейму (березень 1848 р.), підтвердженою імператорським указом (2 березня 1853 р.), стало вільним і селянство Закарпаття.

Суть селянської реформи фактично зводилася до трьох положень: ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами поміщикам вартості феодальних повинностей.

Формально селяни мали зберегти за собою землі, якими користувалися до реформи, але під час роздачі наділів поміщикам були відведені кращі землі. У руках поміщиків на Східній Галичині опинилося 44% земельної площі, на Буковині – 54%, на Закарпатті – 70%. До того ж селяни мусили сплачувати поміщикам за користування лісами та пасовищами, якими до реформи користувалися безкоштовно. Це означало, що юридично вільний селянин потрапив у економічне кріпацтво.

Революція поклала початок демократичним реформам у суспільному житті. Конституційною грамотою від 25 квітня 1848 р. Австрія була проголошена конституційною монархією, в якій законодавчу владу мали виконувати спільно імператор і парламент, декларовано демократичні свободи (свободу особи, совісті і віросповідання, друку, зборів, організацій, гласність суду тощо), усім народам гарантовані непорушність їх національності й мови.

22 липня 1848 р. у Відні був скликаний загальноімперський парламент (рейхсрат), який розпочав підготовку конституції. Був вироблений її проект, який передбачав перетворення Австрійської монархії у федерацію вільних і рівно правних націй. Проте в умовах спаду революції уряд 7 березня 1849 р. розпустив парламент, оголосивши 4 березня так звану октруйовану (даровану зверху) конституцію від імені нового імператора Франца-Йосифа І. Нею в Австрії відновлено централізовану монархію, але була продекларована національна рівноправність. Після реставрації абсолютизму було відмінено конституцію, розпущено рейхсрат і Головну Руську Раду в Галичині.

Незважаючи на поразку, революція 1848 – 1849 р. в Австрії привела до ліквідації кріпосницької залежності селян, відміни панщини та інших феодальних повинностей, що створило умови для розвитку капіталізму. Великі зрушення революція зробила і в культурно-освітній сфері, розбудивши національну самосвідомість української громадськості.

4. Українські землі у складі Росії в другій половині XIX ст.

У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала у невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними рисами та виявами кризи у цей час були: занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження у суспільстві; глухе бродіння у народі, що таїло у собі загрозу широкомасштабного “селянського бунту”; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.

1860 року продуктивність праці кріпака в Російській імперії була такою, як у країнах Європи 1800 р., коли там ще панували різні форми кріпацтва. Кримська війна (1853–1856), поразка в ній Російської імперії, могутнє піднесення селянського руху (насамперед в Україні) примусили царський уряд замислитись над селянським питанням.

На західноукраїнських землях внаслідок революції 1848–1849 рр. кріпацтво було скасовано імперським законом. У Наддніпрянській Україні в цей час воно залишалось недоторканим. Із 13,5 млн. всього населення 5,3 млн. становили поміщицькі селяни, а 5,2 млн. – державні. Ніяких громадянських прав вони також не мали, як не мали і коштів, щоб поліпшити рутинні способи ведення своїх господарств. Малопродуктивна кріпацька праця давалася взнаки і в поміщицьких економіях та промислових мануфактурах.

За дорученням Олександра ІІ підготовкою реформи про звільнення селян від кріпацтва зайнялися самі поміщики. В 1857 р. з їх представників було створено губернські і Головний комітет з вироблення проекту реформи. Царський маніфест і законодавчі акти про звільнення селян з кріпацтва були оприлюднені в Україні в березні-квітні 1861 р.

Принципові риси російської моделі селянської реформи схожі з австрійською: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків; створення органів селянського самоуправління; наділення селян землею та визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів.

Маючи підтримку держави та користуючись відсутністю земельного розмежування до реформи, поміщики Російської імперії не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали у селян чимало їхньої: від 14% у Херсонській губернії до 37% – у Катеринославській. Тому після реформи 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. – від однієї до трьох десятин. В цілому ж у пореформений період майже 94% селянських господарств володіли наділами до 5 десятин, що не давало змоги ефективно вести господарство.

У цілому внаслідок реформи українські селяни втратили 1 млн. десятин, тобто понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували у їхньому користуванні.

Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплатити поміщикам викуп. Формально цей викуп призначався за землю, а по суті, він був компенсацією за скасування феодальних повинностей. Оскільки селяни не могли одразу сплатити всю суму, яка становила 11 річних податків з селянського двору, то посередником між селянами та поміщиками виступала держава. Вона сплатила поміщикам викупні платежі, а селянам надала позику на 49 років. Внаслідок цього царська казна на кожний виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чистого прибутку.

Скасування кріпосного права стало початковим кроком, своєрідним ключем до модернізації Російської імперії. У комплексі реформ Олександра ІІ після скасування кріпосного права провідне місце належить земській, судовій та військовій. Земська реформа (1864 р.) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління-земств.

Земські установи були введені у всіх губерніях України, крім Правобережжя, де чимало поміщиків брали участь у польському національно-визвольному русі. Лише в 1911 р. земства були запроваджені і на Правобережжі. Земські органи мали повноту влади і опікувалися місцевою промисловістю й торгівлею, школами, лікарнями, статистикою, страхуванням, будівництвом шляхів тощо.

У 1870 р. була проведена реформа міського самоврядування, згідно з якою у містах строком на 4 роки обиралися органи міського самоуправління – міські думи. Запровадження міських дум, членів яких обирали всі платники податків, було кроком уперед у громадському самоуправлінні проти тих дум, які існували ще на основі законоположення Катерини ІІ (вона надала право міського самоврядування лише дворянам).

Судова реформа (1864 р.) базувалася на запровадженні низки прогресивних принципів: безстанового судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи (у судах з’явилися прокурор, який звинувачував, та адвокат, який захищав підсудного). Крім того, було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Всі ці прогресивні зміни, що сприяли зростанню в народі громадянської самосвідомості, були практичним кроком до створення правової держави.

Військова реформа, що здійснювалася п’ятнадцять років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Ця реформа замінила ненависну рекрутчину загальною військовою повинністю, скоротила термін військової служби до 6–7 років, заборонила тілесні покарання тощо.

Провівши земську, судову, військову, фінансову, освітню та інші реформи, тим самим заклавши основи громадянського суспільства, російський царизм не зробив останнього кроку – не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови, не проголосив конституції і не скликав парламент. Саме тому модернізація у Росії не мала системного характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресивного, порівняно з феодалізмом, капіталістичного способу виробництва.

І все ж царські реформи багато важили для України. Вони законодавчо за кріпили громадянські права населення, розширили його можливості брати активну участь у підприємницькій і торговельній діяльності, сприяли розвиткові народного господарства.

Скасування кріпосного права і пов’язані з ним перетворення в українських землях – складовій частині Російської імперії спричинили низку суперечливих тенденцій та процесів: з одного боку, вони зумовлювали збереження землеволодіння поміщиків та прогресуючий занепад і деградацію їхніх маєтків, обезземелення та розшарування селянства, аграрне перенаселення, вимушені міграції, зростання протиріч між всестановою виборністю до земств і авторитарним режимом, між самодержавством і створюваною ним правовою державою тощо, з іншого боку, формували нестанову приватну власність на землю, сприяли становленню ринку робочої сили, стимулювали розвиток підприємництва, розширювали сферу функціонування ринкових відносин, створювали передумови для становлення громадянського суспільства.

Протягом 60–80 рр. ХІХ ст. в Україні завершився промисловий переворот, суть якого полягала в переході від мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробництва – до широкомасштабного, від ручної праці – до застосування парових двигунів та системи машин.

Економічний розвиток України під владою Російської імперії визначали, насамперед, галузі важкої промисловості – вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Найінтенсивніше розвивався Донецько-Криворізький вугільний басейн – головна вугільно-металургійна база України.

Основним промисловим паливом стає кам’яне вугілля. Розгортанню промислового перевороту сприяла і урядова політика, зміст якої полягав у наданні підприємцям пільгових казенних замовлень на тривалий строк, кредитуванні промисловості державним банком, запровадженні охоронних митних тарифів на ввезення до Російської імперії паровозів, металовиробів, чавуну тощо. Своєрідним каталізатором модернізаційних процесів в економіці стало будівництво залізниць. За сорок пореформених років довжина залізниць імперії зросла з 1,5 тис. до 50 тис. верст, 1/5 з них припадала на Україну. Характерно, що в західних країнах будівництво залізниць було завершальним моментом промислового перевороту, тоді як у Російській імперії поява та функціонування залізниць відбулась у більш ранній фазі модернізації й стала стимулом для розвитку кам’яновугільної, металургійної та машинобудівної галузей; засобом прискорення виробничих процесів та міграції робочої сили; потужним важелем інтенсифікації торгівлі.

Як відзначає О.Д. Бойко, українська промисловість через низку обставин (вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила та ін.) мала і свої особливості:

Перетворення Півдня України на основну паливно-металургійну базу Російської імперії. У пореформений період центр важкої індустрії поступово переміщається з Уралу, де зберігалися пережитки кріпосництва, у південноукраїнський регіон, у якому машинна індустрія одразу виникала на новому капіталістичному під ґрунті. “Підприємницька лихоманка” у Донбасі призвела до того, що видобуток кам’яного вугілля зріс від 1861 р. до 1900 р. у 115 разів. До кінця ХІХ ст. у 158 разів збільшилося у цьому регіоні виробництво залізної руди, тоді як на Уралі лише у 4 рази.

Більш швидкі порівняно із загально імперськими темпи розвитку індустрії. Так, якщо протягом 1870–1880 рр. у Російській імперії приріст виплавки чавуну становив 25%, а прокату – 139%, то в Україні відповідні показники зростання були значно вищими – виробництво чавуну збільшилося у 4 рази, а прокату – в 7,7 рази.

Високий рівень концентрації виробництва.

Значний вплив іноземного капіталу. Охоронна митна політика уряду змусила іноземних підприємців відмовитися від ввезення закордонних товарів і перейти на інвестування промисловості. Ввозити капітал до Російської імперії було досить вигідно, цьому сприяли державні пільги, дешева робоча сила, значні запаси сировини, неозорі ринки збуту. Основними інвесторами стали підприємці Франції, Бельгії, Англії та Німеччини. Переважну більшість капіталів іноземці вкладали у кам’яновугільну, гірничорудну та металургійну галузі. Наприкінці ХІХ ст. у гірничій промисловості України іноземцям належали 80 – 90% усіх акціонерних капіталів.

Формування економіки України як органічної частини економічного простору Російської імперії.

Розгортання буржуазних реформ, завершення промислового перевороту, що відбувалися у другій половині ХІХ ст., суттєво ускладнили соціальну структуру суспільства. Поряд з традиційними станами феодального суспільства – селянством та поміщиками, які у цей час зазнають значних змін під впливом майнової диференціації, виникають нові класи – пролетаріат та буржуазія. Суттєво відрізнялася від західної національна буржуазія. У Російській імперії цей клас формувався за сприяння та під контролем самодержавства, був тісно пов’язаний з поміщицьким землеволодінням. Ці специфічні умови визначали консерватизм та вірнопідданість вітчизняної буржуазії. Основними джерелами формування буржуазії в Україні були “обуржуазнене” дворянство, яке перейшло на капіталістичні методи господарювання; купці, чумаки, скупники, сільські лихварі, які в дореформений період накопичили капітали; кустарі, які зуміли пристосуватися до нових буржуазних умов; заможні селяни, які господарювали на засадах фермерства, орієнтуючи своє виробництво на ринок та використовуючи найману робочу силу.

Непослідовність, незавершеність реформ 60–70-х років та особливості соціально-економічного становища різних регіонів України у складі Російської імперії зумовили той факт, що перехід аграрного сектора на капіталістичні рейки здійснювався водночас двома шляхами – прусським та американським. Якщо прусський шлях передбачав уповільнене вростання поміщицького господарства у капіталізм за рахунок напівфеодальної експлуатації селянства, то американський відкривав зовсім інші перспективи – швидке зростання фермерських господарств, звільнення від будь-яких залишків феодальної залежності, ліквідація поміщицького землеволодіння.

Значні зміни та зрушення відбулися у пореформений період у сфері землеволодіння та землекористування. Капіталістична конкуренція та перетворення землі на товар стимулювали активний продаж поміщицької землі, внаслідок якого в другій половині ХІХ ст. відбулися докорінні зрушення у розподілі земельної власності.

По-перше, сформувався досить високий рівень концентрації землі. Достатньо сказати, що на початку ХХ ст. власниками 68% усієї дворянської землі були майже 3 тис. поміщиків. Характерно, що поряд із спадковими крупними землевласниками Браницькими, Скоропадськими, Потоцькими виникли великі землевласники нової хвилі – Симиренки, Терещенки, Харитоненки.

По-друге, відбувся докорінний перерозподіл земельної власності, йшло активне витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. Статистика свідчить, що у 1877–1905 рр. поміщики українських губерній продали особам недворянського походження майже 6 млн. десятин землі, що становило більше третини загальної площі дворянського землеволодіння. Буржуазні реформи відкрили нові перспективи перед селянством, адже більша частина поміщицьких земель була викуплена заможними селянами, які за той самий відрізок часу (1877–1905) збільшили свою земельну власність за рахунок дворянської на 4,5 млн. десятин.

У другій половині ХІХ ст. помітні зміни відбулися у землекористуванні. Зокрема, з 60-х років розпочалося значне зростання оренди землі. Половинчатість реформ, збереження значних залишків феодалізму в аграрному секторі зумовили у перші пореформені роки домінування відробіткової форми оренди, відповідно до умов якої селянин мусив за користування землею або відробляти, або ж віддавати частину врожаю. Проте з часом зміцнення капіталізму в аграрному секторі, зростання товарності господарства сприяли поширенню грошової, підприємницької оренди.

Бурхливо розвиваючись, капіталізм стимулював появу в сфері сільськогосподарського виробництва низки прогресивних тенденцій, процесів та явищ – застосування техніки у землеробстві, використання вільнонайманої праці, зростання посівних площ та поліпшення структури посівів тощо. Особливо поширеним було використання удосконалених знарядь праці, сільськогосподарських машин та нових прийомів агротехніки у південно – українському регіоні. Наприкінці 70-х років у господарствах України діяло майже 700 парових двигунів. Характерно, що процес модернізації сільського господарства мав тенденцію до пришвидшення темпів та зростання масштабів. Так, протягом 70–80-х років ХІХ ст. імпорт сільськогосподарської техніки збільшився майже в 16 разів, а її виробництво на півдні України за ці роки зросло в 12 разів.

Капіталізація поміщицьких та селянських господарств сприяла формуванню ринку вільнонайманої праці. Наприкінці ХІХ ст. кількість поденних та постійних найманих робітників, зайнятих у землеробстві України, становила майже 2 млн. осіб. Наймана праця найбільше використовувалася у Катерино славській, Таврійській, Херсонській, Подільській та Волинській губерніях. Закономірно, що саме у цих землях виникли робітничі ринки – містечка Шпола і Сміла (Київська губ.), Єлисаветград, Одеса (Херсонська губ.), Каховка (Таврійська губ.) тощо.

Після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин на всій території України значно посилився процес становлення і консолідації української нації. Визначну роль у цьому процесі відігравала Наддніпрянська Україна. Саме цей край, об’єктивно сформований на теренах великих історико-географічних регіонів (Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина і Степ) становив компактну територіальну цілісність, без якої не може існувати українська нація. В цілому територія України кінця ХІХ ст. сягала 850 тис. кв. км, із них 9/10 перебувало під владою Російської, а 1/10 – під владою Австро-Угорської імперії. Українське населення Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття вбачало у Наддніпрянській Україні свій природний центр і прагнуло до возз’єднання з ним, до створення єдиної соборної незалежної національної держави.

Становлення і консолідація української нації супроводжувалися абсолютним зростанням населення України на всій її території. Це зростання відбувалося як за рахунок природного приросту, так і внаслідок переселення в Україну великих мас вільнонайманих робітників із губерній Європейської Росії. Отже, населення України під владою Російської імперії з 1863 р. до 1887 р. збільшилось з 13,4 млн. чоловік до 23,4 млн. З кінця 50-х до кінця 90-х рр. ХІХ ст. значно зростало і населення західноукраїнських земель під владою Австро-Угорської імперії – з 3,9 млн. чоловік до 5,9 млн. Причому 3/4 цього населення становили українці, незважаючи на заохочувану урядом польську, німецьку, румунську та угорську колонізацію.

Індустріалізація Наддніпрянської України в період утворення капіталістичного ладу не змінила хліборобського характеру української нації. За переписом 1897 р. тут 74% становили селяни. В історичному процесі вони були найстабільнішими охоронцями і носіями етнічних рис українського народу, в селянському середовищі розвивалися його мова, духовна і матеріальна культура, основи моральності і світогляду.

А от у промисловості, транспорті і торгівлі українці на рубежі ХІХ–ХХ ст. становили трохи більше 9%, у науці, мистецтві, медицині, церковній справі й того менше – 0,5%. Ці показники відображають наслідки національного і соціального гноблення українського народу. Колонізаторська політика царизму найбільш позначилась на національній структурі міського населення. Загалом воно зростало протягом другої половини ХІХ ст. вдвічі більшими темпами, ніж сільське. На кінець ХІХ ст. в Україні під владою Російської імперії налічувалось 130 міст; чотири – з населенням понад 100 тис. чоловік: Одеса (401 тис.), Київ (247 тис.), Харків (174 тис.), Катеринослав (113 тис.). Тоді ж у містах Наддніпрянської України проживало 3 млн. чоловік (13,6% населення цієї території), але українців тут було не більше третини. Серед національностей переважали росіяни і євреї. Найменше українців проживало у великих містах: в Одесі, наприклад, їх налічувалося не більше 6%, навіть у Києві – лише 22%.1

Отже, українська нація формувалася переважно як селянська. Це підтверджували статистичні показники і по західноукраїнських землях. На 1900 р. 95% населення тут займалися сільським господарством і лише один відсоток працював у промисловості. Прошарок української інтелігенції налічував не більше 15 тис. чоловік. Серед міського населення, яке тут становило не більше 10%, українців, було близько третини, та лише половина з них користувалась рідною мовою.

Зміни, які відбулися у соціально-економічному житті України у другій половині ХІХ століття під впливом буржуазних реформ, супроводжувались значними зрушеннями у суспільно-політичному житті. Посилився національно-визвольний рух проти російського царизму, розширювалась його соціальна основа за рахунок участі дедалі ширших верств українського селянства, робітничого класу та інтелігенції.

5. Національний та суспільно–політичні рухи в Україні у другій половині ХІХ століття

У другій половині ХІХ ст. місцем зосередження творчої діяльності кращих сил української інтелігенції став Петербург. Сюди на постійне мешкання прибули після заслання провідники Кирило-Мефодіївського товариства – Пантелеймон Куліш, Василь Білозерський, Микола Костомаров. Тут же оселився Тарас Шевченко, якому царизм не дозволив повернутися в Україну. Шевченко знайомиться з працями О.Герцена, зав’язує особисті стосунки з М.Чернишевським, М.Добролюбовим, І.Тургенєвим та іншими представниками передової російської інтелігенції. Члени нелегальної організації “Земля і воля”, керованої Миколою Чернишевським, у своїй революційній агітації широко використовували Шевченків “Кобзар”. Його було видано 1860 р. у Петербурзі не тільки мовою оригіналу, а й у російському перекладі.

Вихід в світ українського видання “Кобзаря” був схвально У цей час у Петербурзі засновується українське товариство “Громада”, в якому найбільш активними були П. Куліш та М. Костомаров. Підтриманий багатими українськими поміщиками Тарновським і Галаганом, П. Куліш заснував у північній столиці друкарню для видання українських книжок.

Однак найбільшим досягненням петербурзької “Громади” стало видання щомісячного публіцистичного та літературно-художнього часопису “Основа” (1861–1862), який відіграв роль головного загальноукраїнського друкованого органу, пробуджував українську національну свідомість.

“Громади” як суспільно-культурні товариства організовуються і в ряді міст України – Полтаві, Києві, Харкові, Чернігові, Одесі. Громади займалися переважно проведенням культурно-освітніх заходів. Вони опікувалися організацією українських шкіл, виданням книжок українською мовою, влаштуванням театральних вистав, концертів тощо.

6. Західноукраїнські землі у другій половині ХІХ ст.

Внаслідок революції 1848–1849 р. на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, створилися умови для розвитку капіталізму.

Вирішальну роль у переведенні народного господарства на рейки ринкових відносин відіграла реформа 1848 р. Незважаючи на її обмежений характер (скасування панщини за викуп) та збереження значних залишків старого ладу (всесилля великих землевласників, системи відробітків), вона все ж відкрила шлях до вільного підприємництва і формування ринку вільнонайманої робочої сили. Ознаки капіталістичного розвитку в 30-х роках були дуже слабкими. Вони проявлялися головним чином у діяльності торгово-лихварських об’єднань – Крайової кредитної спілки, Спілки товариств по збуту худоби та ін. З 60-х років спостерігається виразне промислове пожвавлення. Будівництво залізниць тісніше зв’язало край із західними провінціями Австро-Угорщини, сприяло поліпшенню умов збуту західноукраїнської продукції, росту як внутрішнього, так і зовнішнього ринку, а також товарів західної промисловості. Підвищення попиту на ліс для промислових цілей у другій половині ХІХ ст. сприяло розвиткові лісової промисловості. На кінець ХІХ ст. припадає становлення металообробної і машинобудівної промисловості з виробництва нафтового устаткування, сільськогосподарських машин. Розвивається і промисловість, зв’язана з переробкою сільськогосподарської продукції: винокурні заводи, тютюнові фабрики, борошномельні, пивоварні підприємства, на початку 900-х років – цукрові заводи.

Проте більшість підприємств були дрібними: у Галичині 89,9% їх мали від 1 до 5 робітників, на Буковині – 98,1%. Подібне спостерігалось на Закарпатті. Про економічну відсталість краю яскраво свідчить також структура населення. У кінці ХІХ – на поч. ХХ ст. в промисловості і ремеслах було зайнято 5,7–11% населення, тоді як у Нижній Австрії – 41%.

Суспільний поділ праці, господарська спеціалізація зумовили пожвавлення торгівлі. Велику роль у цьому відігравали ярмарки і торги. Розвиток торгівлі привів до розвитку банківської справи та концентрації капіталу.

У процесі утвердження ринкових відносин зростали міста Львів, Дрогобич, Станіслав, Стрий, Коломия, Тернопіль, Чернівці, Мукачеве та ін. Змінювалась й соціальна структура суспільства – формувався середній клас і клас вільнонайманих робітників.

Невідворотні зміни відбувалися в сільському господарстві – провідній галузі економіки краю. Великі землевласники (у Східній Галичині їх було 2 тисячі) після реформи зберегли за собою понад 40% земельних угідь краю. Проте згодом великі земельні володіння стали переходити у власність підприємців, різних кампаній, банків, багатих селян. Тисячі панських фільварків почали здаватись в оренду власникам торгового і лихварського капіталу.

У краї зростало відносне аграрне перенаселення, збільшувалася кількість селянських господарств, які опинилися на межі розорення. У пошуках кращої долі значна частина селян Закарпаття уже з 70-х рр., а Східної Галичини і Буковини – з 90-х рр. ХІХ ст. змушена була емігрувати в інші країни (США, Бразилію, Канаду, Аргентину), на Наддніпрянську Україну та на Балкани. До першої Світової війни з цих земель виїхало і поселилося за океаном близько одного мільйона чоловік. Проте ні постійна, ні сезонна еміграція не змогли істотно поправити ситуацію в західноукраїнському селі. Сільське населення дедалі більше пролетаризувалося.

Суспільно-політичний рух, що розгорнувся після буржуазної революції 1848–1849 рр. в Австрії, зумовив посилення національно-визвольної боротьби українського народу. Так, у другій половині 60-х років з членів Головної Руської Ради сформувалася партія москвофілів. Поряд з нею оформилась ліберально-національна партія народовців.

Соціальну основу москвофілів становили головним чином так звані старі русини, тобто добре забезпечена церковна і світська еліта. Поділяючи експансіоністські прагнення російського царату, вони не визнавали права українського народу на самостійне існування, рішуче обстоювали тезу про “єдиний общеруський народ”, до якого зараховували і населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, тобто, стали на шлях національного самозречення.

Носієм національної ідеї і продовжувачем традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині виступило молоде покоління світської інтелігенції – вчителі, письменники, журналісти, студенти.

Молода інтелігенція започаткувала новий, так званий народовський напрям національного руху, що орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини.

Першими представниками нового напряму стали молоді письменники-романтики: Володимир Шашкевич (син Маркіяна – засновника “Руської трійці”), Федір Заревич, Євген Загорський, Ксенофонт Климович, Данило Танячкевич, які у 1862 р. заснували у Львові першу нелегальну молодіжну організацію-громаду (за зразком “Київської громади”). Слідом організувались учнівські громади в Бережанах, Перемишлі, Самборі, Тернополі. З їх середовища вийшли визначні діячі національного руху: Іван Франко, Володимир Навроцький, Іван Пулюй, брати Володимир і Олександр Барвінські та багато інших.

В 1861 р. народовці заснували у Львові клуб “Руська бесіда”, а також товариство “Просвіта” (1868 р.), метою яких було піднесення культури і свідомості народу, товариство імені Т.Г. Шевченка (1873 р.) для опіки над письменством. Писемність і національну свідомість народу вони підносили великою мірою за допомогою Шевченкового “Кобзаря”.

У кінці 70-х – на початку 80-х років народовці створюють свої політичні організації та політичну пресу.

У 90-х роках ХІХ ст. на західноукраїнських землях відбувається політизація національного руху. Утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними масами, а національний рух, що набув політичного змісту, ставав масовим.

В 1890 р. у Галичині було засновано політичну партію – Русько-українську радикальну партію (РУРП). Це була перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Згодом було створені нові партії: Українська національно-демократична партія – УНДП (1899 р.) та Українська соціал-демократична партія – УСДП (1899 р.).

Найближчим програмним завданням РУРП і УНДП поставили домагатися національно-територіальної автономії Східної Галичини, Північної Буковини, УСДП – культурно-національної автономії. А кінцеву мету національного руху спочатку РУРП (1895 р.), а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх програмах: здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об’єднання його земель.

Отже, на межі ХІХ–ХХ ст. національний рух на всій території України виразно політизувався. Керівництво ним почали брати на себе новоутворені політичні партії, програми яких передбачали докорінні зміни соціально-економічного і політичного ладу, повну ліквідацію національного поневолення України чужоземними імперіями, запровадження цивілізованих основ суспільно-політичного життя українського народу на демократичних засадах автономії або федерації чи навіть повної державної самостійності.

Україна на початку ХХ ст.

На кінець XIX – початок XX століття в соціально-політичному становищі України відбулися глибокі зміни: перехід капіталізму в стадію імперіалізму, посилення боротьби проти феодальних пережитків, піднесення робітничого, революційно-демократичного та національно-визвольного рухів, створення політичних партій.

Національно-визвольний рух в Україні став складовою частиною буржуазно-демократичної революції 1905–1907 років, а також революційної боротьби напередодні та під час Першої світової війни, наслідком чого стало повалення самодержавства.

Українські землі в цей час залишалися у складі двох імперій: Росії та Австро-Угорщини. Східні райони (Лівобережжя, частина Правобережжя, Новоросія) входили до складу першої і були в ній одним з найбільш розвинутих районів. Галичина, Буковина, Закарпаття входили до складу Австро-Угорщини. Рівень їхньої економіки був вкрай низьким.

Наприкінці XIX століття Україна перетворилася на основний вугільно-металургійний район країни: в 1900 році підприємства, розташовані в Україні, давали 53% чавуну, майже 65% кам’яного вугілля, 58% – сталі, 77% – поташу, 55% – виробництва сільськогосподарських машин. Тут склалися такі великі промислові центри, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький та Нікопольський залізорудний та марганцевий басейни, Південно-Західний цукробуряковий район. Але в цілому економіка України залишалася аграрною. 81,7% населення України мешкало на селі, а 51,8% становила продукція сільського господарства. 90% експортної пшениці Росії припадало на Україну. Використання машин, соціальна диференціація населення, збільшення ринку робочої сили свідчили про розвиток капіталізму в аграрному секторі.

Економіка все більш інтегрувалася в загальноросійську, розширювалися зв’язки з різними регіонами країни.

До особливостей розвитку капіталізму в Україні в період імперіалізму слід віднести високу концентрацію виробництва, велику роль іноземного капіталу, розвиток монополій та фінансового капіталу. За рівнем концентрації промислового виробництва Україна посіла на початку XX століття одне з перших місць в світі. На підприємствах з кількістю робітників понад 500 чоловік працювало близько 50% їх загальної кількості. 30,9% робітників було зосереджено на заводах і фабриках, підприємствах з кількістю працюючих понад 1000 чоловік. Найбільшого рівня концентрація виробництва досягла в таких промислових центрах України, як Луганськ, Харків, Київ, Миколаїв, Юзівка, Одеса.

В економіці України активно зростала роль іноземного капіталу. На початку XX століття в економіці України активно діяли монополістичні об’єднання «Продамет», «Продвугілля», «Продвагон», «Покрівля», цукровий синдикат та ін. Вони монополізували від 70 до 90–100% виробництва і збуту промислової продукції.

Виникали банківські монополії, посилювався процес зрощування промислового та банківського капіталу, виникав фінансовий капітал. Про це свідчить діяльність Азово-Чорноморського монопольного банку, який відігравав провідну роль у виникненні фінансового капіталу в Україні, що було однією з типових рис імперіалізму.

Незважаючи на те, що Україна була одним з найбільш розвинутих регіонів Російської імперії, в цілому її економіка розвивалась однобоко і за більшістю виробництв залежала від Росії. Не кращим, а де в чому ще більш залежним було становище західноукраїнських земель під гнітом Австро-Угорщини на початку ХХ ст. Тут проживало 4600 тис. українців, у Галичині – 3850 тис. на Буковині – 305,1 тис., на Закарпатті – 503,3 тис. чоловік.

Приблизно 80–90% населення займалося сільським господарством, яке давало 70% національного доходу.

В аграрних відносинах зберігалося багато кріпосницьких пережитків. Селянські двори з ділянками до 2 га становили: в Галичині – 42,7%, на Буковині – 56%, на Закарпатті – 51%. В середньому на одне бідняцьке господарство припадало: в Галичині – 1 га, на Буковині – 1,5 га, на Закарпатті – 0,73 га землі. Поглиблювалося соціальне розшарування селянства. У Галичині в 1902 році куркулі становили 9,7% загальної кількості господарств і володіли 20,7% усіх земель, на Буковині – відповідно 8 і 23%, на Закарпатті – 9,93 і 23%.

У 1905 році в Галичині і у 1909 році на Буковині було видано закон про “рентові загороди”, який сприяв розвитку господарств фермерського типу. На Закарпатті була проведена так звана верховинська акція: держава орендувала у поміщиків землю і давала її в суборенду заможнім селянам. Ці заходи сприяли розвитку капіталізму в сільському господарстві.

Кінець XIX – початок XX століття позначився подальшим розвитком фабрично-заводської промисловості у Східній Галичині. Найшвидше розвивалася гірничодобувна промисловість. Так, у Прикарпатті, на початку 90-х років XIX століття видобувалося нафти 91–96 тис. т на рік, а в 1909 році – 2053,2 тис. т. Нафтова промисловість Прикарпаття була цілком в руках іноземного капіталу. На другому місці стояла деревообробна промисловість, розвивалися металообробка та машинобудування (виготовлення залізничних і трамвайних вагонів, парокотлового, насосного устаткування, сільськогосподарських машин тощо). Швейна, взуттєва, килимарська промисловість, а також виробництво фарб, мила, соди, паперу були представлені, головним чином, дрібними підприємствами ремісничого типу.

Політичний устрій обох імперій був надто архаїчним, щоправда з деякими відмінностями. Необмеженим було самовладдя російського царя, не було жодної сили чи представницького органу, здатних хоч якоюсь мірою стримати чи обмежити свавілля правлячої верхівки, не могло бути й мови про громадянські права та свободи.

Усі верстви населення Росії зазнавали утисків, але особливо важкого економічного і політичного гніту зазнавав робітничий клас, у тому числі і в Україні. Робітники змушені були працювати по 12–13 годин на добу, одержуючи мізерну платню, нескінченні штрафи, жахливі житлові умови, каліцтво, захворювання. Світова економічна криза 1900–1903 рр. охопила і царську Росію , що привело до закриття чи розорення ряду заводів та фабрик, а отже зросло безробіття. Користуючись зростанням армії безробітних, капіталісти посилили експлуатацію, продовжили тривалість робочого дня, знизили зарплату. А це, в свою чергу, штовхнуло робітників до вияву непокори. У травні 1900 р. відбувся масовий політичний виступ харківських пролетарів. У 1901–1902 рр. політичні страйки і демонстрації пройшли вже у Києві, Катеринославі, Одесі. Закавказький страйк 1903 р. перекинувся на всі промислові центри України.

Наростав і селянський рух, особливо навесні 1902 р. у Полтавській та Харківській губерніях, де було розгромлено 105 поміщицьких економій. Уряд відповів жорстокими розправами.

Тоді ж масовий страйк селян і сільськогосподарських робітників охопив десятки повітів Львівщини, Тернопільщини, Станіславщини. Особливо помітне в цей час революційне піднесення студентів. Так, на початку 1901 р. царський уряд розпорядився віддати у солдати 183-х студентів київського університету – найактивніших учасників студентського страйку 1900 р. Невдовзі 30 тис. студентів ВУЗів Харкова, Одеси, Києва та інших міст провели на знак солідарності з київським студентами загальний страйк. У жовтні 1901 р. студенти Львівського університету на академічному віче за участю біля 3 тис. чоловік зажадали цілком українського університету. У відповідь на зволікання властей 440 студентів заявили про свій вихід з університету, наступного року ще 600 студентів залишили Львівський університет в знак протесту проти його полі тики онімечення тамтешньої молоді. Згодом, 1915 р., австро-угорська влада визнала за цим університетом статус українського.

Цей період ознаменувався також виходом на арену суспільного життя політичних партій, зокрема національних партійних утворень. “Русько-українська радикальна партія” – таку назву придбала перша на теренах України (Галичина) політична партія, що утворилась у 1890 р. Її провідники виступали за автономію України в складі Австро-Угорщини, а кінцевою метою своєї боротьби вважали створення соціалістичної незалежної, соборної Української держави. Це були відомі в Західній Україні громадські діячі – С.Данилович, К.Трильовський, І.Франко, С.Левицький, М.Павлик, Ю.Бачинський. 1899 р. колишні радикали заснували одночасно Українську соціал-демократичну партію (марксистського спрямування) та Національно-демократичну партію, що обстоювала інтереси селянства.

1900 р. виникає перша політична організація і на Наддніпрянщині. Д.Антонович, М.Русов, О.Коваленко та інші дали їй назву “Революційна українська партія”, а випускник юридичного факультету Харківського Університету М.Міхновський розробив програму і надрукував її у Львові у 1901 р. у вигляді брошури під назвою “Самостійна Україна”. Найбільш радикальна частка рупівців (М.Міхновський, М.Шемет та ін.), невдоволена соціал-демократичною позицією лідерів РУП, засновує 1902 р. Українську народну партію – єдину, яка стояла на засадах державної самостійності України.

РУП спричинилася і до появи в 1904 р. Українського соціал-демократичного союзу – “Спілки”, члени якого мріяли про представництво інтересів робітників незалежно від національності (лідери – М. Меленевський, А.Скоропис-Йолтуховський). Тоді ж відомі представники української інтелігенції С.Єфремов, Є.Чикаленко та Б.Грінченко створюють Українську демократичну партію ліберального спрямування, котра виступає за встановлення конституційного правління, автономії України, українського адміністративного апарату, освіти.

Таким чином, на початку XX ст. український народ, як і всі трудящі Російської імперії, зазнавав капіталістичного, феодально-поміщицького та національного гноблення, постійно страждав від репресивно-каральних заходів царизму, що штовхало його на боротьбу за повалення царського самодержавства, за демократичні перетворення в країні.

З польоту американських братів О. і У. Райт 17 грудня 1903 р. почалася світова авіаера. Цей епохальний успіх піонерів авіації сприяв розвитку авіації в усіх країнах світу. В Україні ідеї повітроплавання і авіації на початку XX ст. пропагували відомі вчені професори Є.Жуковський, М.Артем’єв, М.Делоне, О.Кудашов, Г.Проскура та ін.

Українськими центрами планеризму і авіації стали Київ, Харків і Одеса.

У березні 1908 р. було організовано перший в Росії “Одесский аэроклуб”, а 8(21) жовтня 1909 р. – Київське товариство повітроплавання на чолі з професором КПІ М.Б. Делоне. У Харкові в квітні 1909 р. при Харківському від діленні Російського технічного товариства було відкрито повітроплавальний відділ, а у вересні 1910 р. професор Г.Проскура організував “Аеросекцію” при студентському технічному товаристві. В Західній Україні, яка входила на початку XX ст. до Австро-Угорської імперії, теж створювалися авіаоб’єднання. У Львові у 1909 р. було створено 2 товариства: Авіаційно-технічний союз і Авіаційний союз студентів Львівського політехнічного інституту. Ці та інші організації, які створювалися на громадських засадах, відіграли значну роль у становленні та розвитку авіації, підготовці авіаційних кадрів.

21 березня 1910 р. в Одесі М.Н. Єфімов на літаку “Форман–4” здійснив перший, публічний політ в Російській імперії, а потім встановив ряд світових рекордів. Через декілька днів після першого польоту Єфімова в Одесі провів ряд успішних польотів С.І. Уточкін.

Історичною подією став політ у Києві на Сирецькому іподромі (тепер територія кіностудії ім. О.Довженка) 23 травня (5 червня) 1910 р. члена Київського повітроплавального товариства О.С. Кудашева. Це був перший в Росії політ на аероплані вітчизняної конструкції.

Ці перші польоти в Одесі та Києві започаткували авіаеру в Україні.

В Україні працювало чимало уславлених авіаконструкторів. З Київського товариства повітряплавання вийшла найбільша в Росії кількість авіа конструкторів: Г.П. Адлер, Ф.І. Билінкін, Д.П. Григорович, В.В. Іордан, О.Д. Карпека, брати Касяненки, О.М. Свєшніков, І.І. Сікорський та ін. За період з 1909 по 1912 рр. київськими ентузіастами створено біля 40 різних типів літаків, названих їх іменами. Перших 6 типів літаків І. Сікорського від “БІС–1” до “С–6” було побудовано у Києві. Деякі авіаконструктори поряд з розробкою нових типів літаків займалися конструюванням авіадвигунів, як, наприклад, брати Касяненки. Повітряні гвинти “Бр. Касяненко” були досконаліші французьких.

В Одесі авіабудуванням займалися С.І. Уточкін, В.М. Хіоні, С.В. Чернавський, Т.Я. Товмач та ін. Серед харківських авіаконструкторів заслужили визнання С.В. Гризодубов, Л.В. Школін, В.Ф. Адаменко та багато інших. Ентузіасти літакобудування були і в інших містах України, у тому числі й західноукраїнських. Так, з 1893 р. по 1914 рік в Галичині 38 конструкторів й інженерів спроектували 35 літальних апаратів, з яких 19 було збудовано (13 літаків і 6 планерів).

У 1910–1911 рр. авіація остаточно прийняла військовий характер і розвивалась під впливом військових вимог. Восени 1911 р. авіація вперше взяла участь у військових маневрах російської армії. Створювались авіаційні школи у Києві, Севастополі, Одесі та інших містах. На початку квітня 1913 р. були сформовані перші авіаційні роти: 1-а – у Петербурзі, 2-а – в Севастополі і 3-я – в Києві. У складі Військово-повітряного флоту Росії на початку Першої світової війни було 39 авіазагонів, 213 штатних пілотів і стільки ж аеропланів, переважно французьких конструкцій, виготовлених частково на вітчизняних заводах. Це головним чином “Ньюпор–4”, “Фармани”, “Морани” та “Дюпердюссени”. Під час війни розширювалося функціональне застосування авіації. Якщо спочатку літаки використовувались як розвідники й корегувальники артилерій ського вогню, то з часом авіація стала розподілятись на бомбардувальну, винищувальну і морську. На кінець війни літаки почали застосовувати для штурмових дій проти наземних військ.

Російська імперія першою із воюючих країн створила бомбардувальну авіацію на базі літаків І.І. Сікорського “Ілля Муромець”. Було випущено 80 “Муромців” різних модифікацій, які не мали собі рівних у світі. У грудні 1914 р. важкі “Муромці” були об’єднані в “Ескадру повітряних кораблів”.

У роки війни сформувалась і морська авіація Російської імперії, яка мала свої бази в Одесі і Севастополі. На початку 1917 р. авіація Чорноморського флоту нараховувала 152 літаки.

Під час війни літаки будувались (у тому числі зарубіжних конструкцій) на одеському заводі “Анатра”, “Червонському авіаційному заводі” Ф.Ф. Терещенка, “Кримському аеропланному заводі В.Ф. Адаменка”, бердянському заводі акціонерного товариства “Маті ас” та ін. У 1916 р. в Олександрівську (тепер Запоріжжя) було створено завод по випуску авіадвигунів (петроград ського АТ “Дека”). На ньому налагодили випуск двигунів типу “Мерседес” (129 і 170 к.с.).

Таким чином, за відносно короткий строк в Україні зусиллями вітчизняних вчених, конструкторів і ентузіастів були створені оригінальні конструкції літаків, організована вітчизняна авіапромисловість, літакобудування, а побудовані літаки відповідали міжнародному рівню, подекуди випереджаючи світові досягнення в галузі авіації.

В цілому ж і в цей революційний час авіація застосовувалась для виконання різнопланових функцій.

Україна в демократичній революції 1905–1907 рр.

Революція почалася подіями 9(22) січня 1905 р. в Петербурзі і одразу ж набула всеросійського характеру. Розстріл мирної демонстрації робітників у столиці викликав обурення трудящих усієї країни.

Події в Україні значно впливали на хід революції.

Вже в січні 1905 р. робітники Києва та промислових районів Донецько-Криворізького басейну почали політичний страйк, який охопив всю Україну. Скрізь робітничі страйки супроводжувалися мітингами та демонстраціями протесту проти самодержавства. Водночас робітники організовано запроваджували на заводах 8-годинний робочий день, знижували ціни на товари у фабрично-заводських крамницях. У січні – березні страйковий рух охопив усі промислові центри, в ньому взяло участь 170 тис. робітників.

Протягом весни і літа 1905 р. хвиля страйків зростала. Услід за робітниками на боротьбу піднялося селянство.

Виступи селянства здебільшого мали стихійний характер і перетворювались на погроми поміщицьких садиб. Характерним, наприклад, був випадок на хуторі Михайлівському на Чернігівщині в лютому 1905 р., коли селяни розгромили маєток і цукровий завод Терещенка. Окремі ж виступи селян набували більш організованого характеру. Так, 18 грудня 1905 року в селі Великі Сорочинці (Полтавщина) був створений селянський комітет, який віддав розпорядження не сплачувати податків, не надсилати новобранців до війська та ін. Комітет керував і обороною селян від урядових військ. Всього протягом січня-березня 1905 р. на Україні відбулося близько 140 селянських виступів.

Вперше починає брати участь у революційних подіях надійна опора царизму – армія. 14–25 червня 1905 р. вибухнуло повстання на новому кораблі-панцернику “Потьомкін”. В листопаді повстали матроси крейсера “Очаків” Чорноморського флоту, яких очолював лейтенант Петро Шмідт. 18 листопада в Києві відбувся виступ саперів на чолі з підпоручиком Борисом Жаданівським.

У жовтні 1905 р. відбувся загальний політичний страйк, у якому взяло участь 120 тис. робітників України. Для керівництва страйками створювалися страйкові комітети, а також ради робітничих депутатів (у Києві, Катеринославі, Горлівці).

Революція наростала з кожним днем, набуваючи справді всенародного характеру, прискорюючи процес консолідації політичних сил, зростання чисельності буржуазних, соціалістичних та інших партій. Під тиском наростаючої революційної хвилі 17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав Маніфест, у якому обіцяв народу громадянські права, політичні свободи, заснувати парламент – Державну Думу з законодавчими правами.

Україна була представлена в парламенті 102 депутатами із 497, обраними за мандатами російських партій: 32 депутати були від селян, 26 – інтелегенції, 24 – поміщиків, 8 – робітників, 1 – священник. 45 з них об’єдналися в Українську парламентську громаду, головою якої став адвокат із Чернігова І.Шраг. Громада випускала свій орган – «Український вісник». Політичною платформою Громади були вимоги автономії України, українізації державного управління, освіти. Співавтором багатьох законопроектів, організатором «Українського вісника» був М. Грушевський. Перша Дума була розпущена через 72 дні після її відкриття.

У Другій Думі знов виникла Українська думська громада з 47 членів, яка видавала часопис «Рідна справа» і продовжувала ту ж саму роботу, що і в Першій Думі, вимагаючи автономії України. Після поразки грудневих збройних повстань почався період спаду революції, а 3 червня 1907р. вона закінчилася розгоном Другої Державної Думи.

Хоч революція 1905–1907 рр. була придушена, вона була важливим етапом у національно-визвольній боротьбі українського народу, сприяла пробудженню його політичної і національної свідомості, а українські партії набули необхідного досвіду політичної боротьби в умовах революції. Під час революції було досягнуто ряд успіхів у справі українізації. Виникла значна кількість українських газет та часописів, тижневиків та журналів. Національно-визвольний рух охопив всі верстви населення.

Революція І905–І907 рр. завдала серйозного удару царському самодержавству і стала початком подальшої боротьби українського народу за національне і соціальне визволення.

Україна під час першої світової війни.

Вбивство сербським студентом Г.Прінціпом 28 липня 1914 р. австрійського ерц-герцога Фердінанда стало приводом до вселенської бійки, яку давно готували країни Троїстої згоди (Антанти) і Четверного союзу. Уже через три дні після пострілів у Сараєво Росія оголошує війну Австро-Угорщині, 5 серпня 1914 р. німецька армія окуповує Бельгію, Англія і Франція розпочинають бойові дії проти Німеччини.

Перша світова війна почалася І серпня 1914 р., коли Німеччина оголосила війну Росії, а 3 серпня – Франції. Європа була розколота на два воюючих угрупування: з одного боку – Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, пізніше до них приєдналися Туреччина, Болгарія, з другого – Англія, Франція, Росія. В першій світовій війні брали участь 34 країни з населенням 1,5 млрд. чоловік, а всього було мобілізовано 65 млн. солдатів і офіцерів, 10 млн. з них загинуло, 20 млн. скалічено. Росія поставила під рушниці 15,5 млн. чоловік.

Війна з самого початку із обох боків мала імперіалістичний, грабіжницький характер. Німеччина прагнула до світового панування, а тому хотіла відібрати колонії у Англії і Франції, захопити частину території Росії, встановити свій вплив на Балканах. Німецькі юнкери і буржуазія розглядали Україну як плацдарм для просування на схід і як майбутню колонію. Населення України мало стати рабами німецьких панів.

Австро-Угорщина намагалася зберегти своє панування на українських землях (Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття), а також завоювати Волинь і Поділля.

Участь у війні відповідала інтересам панівних класів Росії, їх політичним партіям. Імперіалісти Росії мріяли про Галичину, Буковину, Закарпаття, прагнули підкорити країни Близького Сходу, захопити протоки з Чорного моря в Середземне. Поділена між двома головними противниками, Україна з самого початку війни зазнала великих руйнувань. Близько 4,5 млн. українців воювали у складі російської армії, 250 тисяч – у складі австрійської.

В Російській імперії скрізь проводилися патріотичні маніфестації, в ході яких війна зображувалася як “оборонна”, визвольна. Шовіністична хвиля охопила різні політичні партії і різні верстви населення України. Місцеві газети, в тому числі і українська буржуазно-ліберальна «Рада», підтримували уряд у війні. Українська буржуазія, чиновники, буржуазно-ліберальні організації асигнували на війну сотні тисяч карбованців. Лише деякі українські соціал-демократичні організації (зокрема, Катеринославська, за участю В.К. Винниченка) виступали з гаслами: «Геть війну! Хай живе автономія України» і вели антивоєнну пропаганду серед робітників.

Царизм планував, завоювавши Галичину, остаточно знищити український національний рух. Однак більша частина галицького громадянства підтримала Австро-Угорщину проти царської Росії. Таким чином, на початку військових дій український національний рух розколовся. У Львові в серпні 1914 р. засновано Головну Українську Раду на чолі з К.Левицьким, яка закликала українців захищати конституційний лад Австрійської держави. Український січовий союз (створений у 1912 р.) формував військові підрозділи для допомоги австрійській армії.

Хід війни поступово охолодив урочистий настрій панівних класів Росії. Війна затягувалась, патріотичне піднесення розсіялося. Все більше відчувалася безглуздість війни. В 1916 р. наслідком наступу російських військ (відомий брусилівський прорив) стало визволення від австрійських військ Буковини і Південної Галичини. 23 жовтня, коли була проголошена самостійність Польщі, Галичина отримала широку автономію без поділу земель на польські і українські. Фактично це означало повну владу поляків над галицькими українцями.

Таким чином, в період з 1900 р. по лютий 1917 р., в економічному, соціальному і політичному розвитку України відбулися докорінні зміни. Перехід промислового капіталізму в імперіалізм загострив боротьбу проти феодальних пережитків, яка привела до революції 1905–1907 рр. Революційний рух в Україні тісно був переплетений з національно-визвольним. Хоча революція зазнала поразки, причини, які призвели до неї, продовжували існувати і в наступні роки, набувши особливого загострення під час першої світової війни. У державі склалася революційна ситуація. Лютнева буржуазно-демократична революція повалила самодержавство.

ТЕМА 6 УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ (1917 – 1920 РР.). ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Українська революція як явище, як суспільний феномен розгорталася в досить складних геополітичних умовах. Міжнародне становище в цей період характеризувалося завершенням першої світової війни, зростанням революційних і національно-визвольних рухів, становленням міжнародних відносин на основі суперечливої Версальсько-Вашингтонської системи договорів.

Стратегічне положення антантівських сил у 1917 р. було кращим, ніж країн німецького блоку. До того ж на боці держав Антанти в квітні 1917 р. у війну вступили США.

Ця війна приносила народам воюючих країн важкі втрати і численні жертви. У багатьох країнах Європи склалася революційна ситуація.

Після поразки у війні країн Четверного союзу в січні 1919 р. відкрилась Паризька (Версальська) конференція 27 країн для вироблення мирних договорів з Німеччиною та її союзниками. 28 червня 1919 р. було підписано центральний договір – Версальський мир з Німеччиною, за яким вона втрачала частину території, всі свої колонії, зобов’язана була сплатити репарації та ін. З ініціативи США у 1921 р. Версальський договір переглядався на Вашингтонській конференції. Однак всі ці договори не принесли остаточного умиротворення. В цілому Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин, закріпивши перевагу країн-переможниць у першій світовій війні, з самого початку несла елементи майбутньої світової кризи.

1. Українська демократична революція: доба Української Центральної Ради

Лютнева демократична революція 1917 р. в Росії була історично обумовлена, викликана зростаючою внутрішньополітичною і соціально-економічною кризою, пов’язаною з Першою світовою війною й незавершеністю процесу передвоєного реформування Російської імперії.

У результаті цієї революції утворилося двовладдя – Тимчасовий уряд та Ради робітничих і солдатських депутатів. В країні ліквідувався самодержавний лад, розпочалися демократичні перетворення. Всі політичні партії і громадські організації стали діяти легально, визначили альтернативні шляхи розвитку країни.

Тимчасовий уряд на чолі з позапартійним князем Г.Є. Львовим, складений з представників ліберально-буржуазних партій і одного соціаліста – міністра юстиції О.Ф. Керенського, проводив політику продовження війни, виявив неспроможність у вирішенні національного питання. За розпорядженням Тимчасового уряду на місцях створювалися “громадські комітети”, призначались замість губернаторів урядові комісари. Земські з’їзди обирали виконавчі губернські комітети.

Другою владою після революції виступали створювані на місцях ради робітничих, солдатських, а потім і селянських депутатів, засновниками яких були загальноросійські партії соціал-демократів і есерів. У середині 1917 р. в Україні налічувалося 252 Ради, в тому числі в Донбасі – 180 (71%). Ради почали на місцях боротися з продовольчими труднощами, за встановлення на підприємствах 8-годинного робочого дня, формували загони народної міліції, червоної гвардії тощо. Проте в Україні ці Ради не відігравали провідної ролі й на владу не претендували.1

Події в Петрограді прискорили початок Української національно-демократичної революції. Поряд з конкуруючими владними структурами в Україні 3-4 березня 1917 р. в Києві було сформовано ще один центр влади, який став носієм ідеї національного відродження України, – Українську Центральну Раду. Вона швидко перетворилася на впливовий представницький орган народної влади. Ініціаторами створення Центральної Ради були лі дери Товариства українських поступовців (в червні 1917 р. воно було реорганізовано в Українську партію соціалістів-федералістів), українських соціал-демократів і соціалістів-революціонерів. До складу Центральної Ради уві йшли представники політичних партій (члени українських партій, російських меншовиків і есерів, кадетів, єврейських і польських партій та ін.), громадських, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських організацій, наукових осередків, православного духовенства. Лідерами Центральної Ради стали М.Грушевський (Голова Ради), В.Винниченко, С.Єфремов, С.Петлюра, М.Порш та ін. Ідеалом М.Грушевського – видатного історика і активного діяча українського національного руху (лідер ТУП, а потім УПСР) – була “федерація соціалістичних республік Європи”, рівноправними членами якої мали бути “Українська Радянська Республіка і Російська Совєтська”.

Провідну роль у визначенні основних принципів діяльності Центральної Ради і її роботі взагалі відігравали найбільш впливові три українські партії: Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціалістів-революціонерів та Українська партія соціалістів-федералістів.

Слід відзначити, що одночасно з Центральною Радою виникли Українські народні ради в Петрограді (голова О.Лотоцький) і Москві (голова О.Селіковський). Вони координували свої дії з Центральною Радою. З ініціативи петроградської УНР її виконком проводив переговори з Тимчасовим урядом про призначення на посади в Україні українців, про повернення із заслання А.Шептицького – митрополита греко-католицької церкви та ін.

Для об’єднання національно-визвольних сил України, остаточного визначення політичної програми Центральної Ради і завершення її організації 6–8 (19–21) квітня 1917 р. було проведено Український національний з’їзд (конгрес). На нього запрошувались делегати від усіх губерній України, а також представники Галичини, Буковини, Холмщини, Петрограда, Москви, Криму, Кубані. На цей конгрес зібралося близько 1500 представників від різних політичних, громадських, профспілкових та культурно-освітніх організацій. Конгрес фактично визнав верховну владу Тимчасового уряду і майбутніх Всеросійських Установчих зборів. На цьому конгресі прихильники двох крайніх лозунгів – “Україна для українців” і “Самостійна Україна” – опинились у явній меншості. Як відзначив В.Винниченко, кон грес “був першим кроком відродження нації по шляху державності”. Новий склад Центральної Ради як народно-представницького органу України (фактично своєрідного парламенту) було обрано у складі 118 членів з правом кооптації нових членів УЦР. Головою Центральної Ради знову обрано М.Грушевського, а його заступниками у Раді – В.Винниченка та С.Єфремова. 8 квітня було обрано виконавчий Комітет УЦР у складі 20 чол., який у липні 1917 р. дістав назву Малої Ради.

Фактично роботою Українського з’їзду закінчується перший етап Української революції і почався другий – етап наростання революційного руху в Україні. Після з’їзду українство досягло нового рівня національної консолідації, зріс авторитет УЦР як верховного органу, центру українського визвольного руху.

Розглянуті на Конгресі питання обговорювалися і були схвалені на двох військових, селянському і робітничому з’їздах, які проходили в травні-липні 1917 р.

I Всеукраїнський військовий з’їзд (5-8 травня 1917 р.) проходив у атмосфері піднесення, викликаного рішенням центрального уряду про створення I-ї національної військової частини – полку ім. гетьмана Б.Хмельницького, делегат якого був обраний до президії з’їзду. Делегати з’їзду визнали Центральну Раду “єдиним компетентним органом, покликаним вирішати справи, що стосуються всієї України, відносин з Тимчасовим урядом”.

Перший Всеукраїнський селянський з’їзд відкрився в Києві 28 травня 1917 р. З’їзд ухвалив доручити УЦР разом із Радою селянських депутатів негайно виробити проект положення про автономію України і про федеративно-демократичний устрій Російської республіки.

Ці та інші з’їзди і конференції в цілому схвалили рішення національного конгресу і наполягали на проведенні переговорів між Центральною Радою і Тимчасовим урядом про правове визнання автономії України. Таким чином, в Україні набирав силу національно-визвольний рух, ширилася своя, неадекватна російській, Українська демократична революція, за своїм характером і змістом як національна, так і соціально-економічна.

В кінці травня 1917 р. Центральна Рада направила до Петрограду офіційну делегацію на чолі з В.Винниченком та С.Єфремовим, яка подала Тимчасовому уряду відповідні вимоги. Але уряд відмовився вирішувати питання про автономію до Всеросійських Установчих зборів. Цю мотивацію підтримав і Виконком Петроградської Ради, крім фракції більшовиків.4

Тому 10(23) червня 1917 р. на засіданні комітету Центральної Ради було ухвалено Перший Універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення, й того ж дня він був оприлюднений на II Всеукраїнському військовому з’їзді. У ньому Центральна Рада проголошувала автономію України. “Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, – говорилося в Універсалі, – хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям ”.

Ухвалення І Універсалу, події, що його супроводжували, стали історичною віхою у розвитку Української революції, початком відродження державного життя в Україні.

Визначальним кроком до реальної автономії було формування органу виконавчої влади. 15 (28) червня 1917 р. Центральна Рада сформувала із представників УСДРП, УПСР і УПСФ свій крайовий уряд – Генеральний секретаріат. У цей виконавчий орган увійшли: В.Винниченко – голова уряду і секретар внутрішніх справ, Б.Мартос – секретар земельних справ, С.Петлюра – військових справ, В.Садовський – судових справ, І.Стешенко – освіти, Х.Барановський – фінансів, С.Єфремов – міжнародних відносин, М.Стасюк – харчових справ, П.Христюк – генеральний писар. Створення Генерального секретаріату знаменувало собою початок розмежування владних функцій. УЦР, до якої у серпні 1917 р. входило 792 депутати, зосереджувалась на законодавчій діяльності, дедалі більше набуваючи рис парламентської інституції.

Тимчасовий уряд 16 червня категорично відхилив вимогу про автономію України. Для пошуку виходу із становища Тимчасовий уряд направив свою делегацію до Києва. Тут 28–30 червня між представниками Центральної Ради і міністрами Тимчасового уряду О.Керенським, М.Терещенком і І.Церетелі відбулися переговори і досягнуто деяких угод. Так, Генеральний секретаріат визнавався крайовим органом управління на Україні, склад якого затверджувався Тимчасовим урядом. Центральна Рада мала поповнитись представниками національних меншин, допускалося формування українських військових частин. Однак питання про автономію, аграрне та ін. відкладались до скликання Всеросійських Установчих зборів. Досягнуті домовленості на цих переговорах були розкриті у Другому Універсалі Центральної Ради, опублікованому 3 (16) липня 1917 р. В ньому Рада зазначала, що вона “з задоволенням приймає заклик правительства до єдності...” і оскільки “доля всіх народів Росії тісно зв’язана з загальними здобутками революції, ми рішуче відкидаємо проби самочинного здійснювання автономії України до Всеросійських Установчих Зборів”.2 Тобто Центральна Рада зобов’язалася не ставити питання про автономію України до Всеросійських Установчих зборів.

Цей політичний компроміс Ради з Тимчасовим урядом з урахуванням соціально-економічної ситуації поділяли не всі.

На I Всеукраїнському робітничому з’їзді [11–14 (24–27) липня 1917 р.] рішення Центральної Ради зазнало гострої критики. З’їзд рішуче висловився за негайне впровадження широкої автономії України.

Ідею демократичної федерації підтримав і перший в історії з’їзд представників народів колишньої Російської імперії, який проходив у Києві на початку вересня 1917 р. з ініціативи Центральної Ради. З’їзд прийняв резолюції, пройняті демократичним підходом до вирішення питань міжнаціональних відносин: колишня “тюрма народів” повинна стати федеративною демократичною республікою, з рівноправністю мов (за російською мовою закріплювався статус загальнофедеративної) тощо. Після прийняття II Універсалу Центральна Рада поповнювалась представниками неукраїнських організацій, а до Малої Ради увійшло 18 таких представників, що свідчило про перетворення УЦР з національного на крайовий орган влади.

Липневі події 1917 р. змінили політичну обстановку в Росії – завершився період двовладдя. Вся влада була захоплена Тимчасовим урядом, на чолі якого став есер О.Керенський. Генеральний секретаріат в своїй телеграмі від 6 липня запевнив Тимчасовий уряд у своїй підтримці його дій проти спроб більшовиків захопити владу.

Не дивлячись на це, Тимчасовий уряд відмовився навіть від тих мінімальних поступок, які обіцяв Центральній Раді. Так, прем’єр-міністр О.Керенський 4 (17) серпня 1917 р. затвердив замість “Статуту вищого управління України”, складеного УЦР, “Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові”, яка обмежувала права України:

– Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду;

– Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав;

– до складу Генерального секретаріату входило не 14, а 9 секретарів, до того ж 4 з них мали бути представниками національних меншин;

– територія України обмежувалась не 9, а лише 5 губерніями – Київською, Волинською, Полтавською, Подільською та Чернігівською без північних повітів.

9 серпня Центральна Рада, кваліфікуючи інструкцію як прояв імперіалістичних тенденцій щодо України, все ж визнала її як тимчасову.

Проте Тимчасовий уряд не дотримувався і цієї Інструкції. Коли восени 1917 р. Центральна Рада вирішила скликати Українські Установчі збори, між урядом О.Керенського і УЦР почався новий конфлікт.

Між тим в країні наближалася всеохоплююча криза, показниками якої були прогресуючий параліч народного господарства, зростаючі соціальні і національні конфлікти, активізація антивоєнних настроїв народу, безсилля державної влади і анархія на місцях, більшовизація Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів тощо.

Соціально-економічні і політичні процеси, які розгорталися в країні, сприяли більшовицьким революційним силам. Активна їхня пропаганда і агітація, яка закликала експропріювати експропріаторів, дала результати. 25 жовтня 1917 р. у Петрограді збройне повстання ліквідувало владу Тимчасового уряду. В ніч з 25 на 26 жовтня II Всеросійський з’їзд Рад, у роботі якого взяло участь 129 делегатів від 69 промислових міст і групи повітових центрів України, проголосив перехід влади до Рад, прийняв декрети про мир, землю, сформував перший радянський уряд, скасував смертну кару.

Після перемоги збройного повстання у Петрограді УЦР ухвалила резолюцію про владу в країні, де наголошувалося на необхідності переходу влади до рук усієї революційної демократії.

В Україні переважна більшість населення підтримувала Центральну Раду і українські національні партії, серед яких не було єдності в оцінці політичної ситуації. В той же час у робітничому Донбасі вже в жовтні влада належала радам, у пролетарських центрах Лівобережжя їх вплив зростав. У деяких містах України боротьба за владу Рад вилилась у збройні сутички.

Особливо гостро проходила боротьба за владу в Києві. Тут Центральна Рада вже 25 жовтня створила з представників революційної демократії і більшовиків “Крайовий комітет для охорони революції на Україні”, якому підпорядковувалися всі органи влади. Але 28 жовтня цей Комітет саморозпустився, і контроль над становищем в місті було втрачено.

Коли Штаб КВО відмовився від співробітництва з крайовим комітетом і отримав підтримку з фронту (козачої дивізії і Чехословацького корпусу), він перейшов до активних дій, в першу чергу, проти більшовиків, які готували повстання. 28 жовтня частини штабу КВО заарештували утворений напередодні військовий революційний комітет. Тоді відновлений більшовицький ревком (В.Затонський, А.Іванов, О.Горвіц та ін.) організував 29 жовтня збройне повстання проти Тимчасового уряду, який уособлював штаб КВО.

Основні події розгорнулись на Печерську, де були зосереджені головні сили повстанців – більшовицьких збройних формувань і робітничих дружин, а також український полк ім. Б.Хмельницького (чим здивував Центральну Раду) – усього біля 6,6 тис. У розпорядженні штабу КВО було близько 10 тис. юнкерів, курсантів, шкіл прапорщиків, солдатів і офіцерів частин гарнізону. Центральна Рада лавірувала. 29 жовтня вона передала владу в Києві командуючому КВО. Збройне повстання через 3 дні закінчилося поразкою штабу КВО, який разом з комісаром Тимчасового уряду м. Києва прийняв умови миру, запропоновані узгоджувальною Комісією. Влада переходила до УЦР, а 1 листопада Генеральний секретаріат призначив на посаду командуючого КВО підполковника Павленка. 3 листопада на об’єднаному засіданні виконкомів рад робітничих і солдатських депутатів Києва Центральну Раду було визнано крайовою владою. Разом з тим більшовицька фракція Київської Ради наполягала на скликанні з’їзду Рад для реорганізації УЦР в Центральну раду Рад робітничих і селянських депутатів. Але їх пропозицію було відкинуто. В.Винниченко пізніше оцінював цю позицію Ради як таку, яка принесла велику шкоду національній справі, відвернувши від неї зрусифікованих міських робітників.

На політичну ситуацію значно впливало протистояння ЦР і Радянського уряду Росії, який підтримувала більшість українських Рад робітничих і солдатських депутатів. Центральна Рада робила все, щоб не випустити політичної ініціативи. Вона вживала заходів для звільнення території України від військ неукраїнської національності, зайнялась демобілізацією і роззброєнням російських солдатів, відправляючи їх на батьківщину та ін.

Вирішуючи державотворчі питання, Центральна Рада анулювала Інструкцію Тимчасового уряду і 7 (20) листопада 1917 р. ухвалила поіменним голосуванням III Універсал, яким проголошувалось створення Української Народної Республіки (УНР). В ньому підкреслювалося: “не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів”. В Універсалі говорилося, що до УНР відносяться Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина і Таврія (без Криму). Цим документом визначались головні принципи УНР: скасування приватної власності на поміщицькі та інші землі “нетрудових хазяйств сільськогосподарського значення”, які передавалися без викупу селянам через земельні комітети, забезпечення свободи слова, друку, совісті, зборів, спілок, страйків, права й можливість вживання місцевих мов, запровадження 8-годинного робочого дня, “національно-пер сональна автономія” для національних меншостей, упорядкування судової системи тощо.2 Універсалом вибори до Українських Установчих зборів призначились на 27 грудня 1917 р. (9 січня 1918 р.), а їх відкриття на 9 (22) січня 1918 р. Проголошення УНР стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності у ХХ ст., завершення важливого етапу розвитку Української революції.

На практиці Центральна Рада не виявляла послідовності і рішучості в реалізації своїх програмових завдань, особливо соціально-економічних. Тому вона в листопаді-грудні 1917 р. почала втрачати частину своїх завоювань. Так, декларувавши ліквідацію поміщицького землеволодіння, Центральна Рада прийняла земельне законодавство, яке передбачало залишити землю у тих землевласників, які мали менше 50 десятин. Це викликало незадоволення серед малоземельних та безземельних селян, які вимагали поділити всю землю порівну, як передбачив російський “декрет про землю”.1 Селянські виступи проти великих землевласників уряд УНР наказував придушувати навіть силою зброї.

Проте більшість населення України все ж підтримувала УЦР. На грудневих виборах до Всеросійських Установчих зборів за українські партії голосувало понад 70% виборців, а за більшовиків – ледве 10%. Про довіру УЦР висловились III з’їзд УПСР, третя сесія Всеукраїнської Ради селянських депутатів та ін.2

Таким чином до прийняття III Універсалу УЦР підштовхнули зовнішні чинники-події у Петрограді та захоплення влади більшовиками. З міркувань тимчасовості цієї влади УЦР зробила ставку на федерацію.

У листопаді-грудні 1917 р. різко загострилася боротьба за владу в Україні. УЦР й Ге неральний секретаріат з метою стабілізації становища в країні закликали регіональні уряди (Кавказу, Казахстану, Сибіру, Дону, Кубані, Криму та ін.) створити однорідний федеральний соціалістичний уряд Росії. 17 листопада було прийнято рішення взяти ініціативу формування такого уряду в свої руки, а 23 числа ухвалено об’єднати Південно-Західний і Румунський фронти в один – Укра їнський.

Однак не всі з цих заходів виявилися ефективними, а намагання створити федеральний уряд залишилося тільки наміром.

Після прийняття III Універсалу більшовики, вбачаючи в УЦР свого основного суперника в боротьбі за владу, розгорнули проти неї шалену пропагандистську кампанію, змальовували її як контрреволюційну, буржуазно-націоналістичну організацію, що веде таємні переговори із заколотником генералом Каледіним. Рішення Генерального секретаріату від 23 листопада про об’єднання Південно-Західного і Румунського фронтів в Український фронт кваліфікувалося як дезорганізація фронту і т. ін. В таких умовах Центральна Рада оголосила більшовицьку партію поза законом, почала здійснювати арешти більшовиків, погроми рад, роззброєння червоногвардійських загонів і відправку їх ешелонами до Росії. Пояснювала вона це тим, що більшовицька партія тримала зв’язки з солдатами і готувалася до виступу проти неї.

Наслідком конфлікту УНР і більшовицького Раднаркому став ультиматум РНК РСФРР від 4 (17) грудня 1917 р. Центральній Раді. В ньому Раднарком, з одного боку, на словах визнавав УНР, її право відокремлюватись від Росії чи вступати в договір з нею про федеративні чи інші взаємовідносини, а з іншого – грубо втручався у внутрішні справи УНР, характеризував дії Центральної Ради як націоналістичні й контрреволюційні. Від Центральної Ради вимагалося припинити дезорганізацію фронту, роззброєння радянських полків і Червоної гвардії на Україні та ін.1

Генеральний секретаріат з обуренням відхилив цей ультиматум. Було прийнято рішення припинити неконтрольований вивіз хліба на північ і ввести свою грошову систему. Після цього почалася офіційно не оголошена війна між РСФРР і УНР.

Більшовики зробили спробу усунути від влади УЦР мирним шляхом, вихолостивши національний характер і “реконструювавши” її у ЦВК Рад України. “Переобрання” Центральної Ради планувалося провести на I Всеукраїнському з’їзді Рад, на який запрошувалися представники усіх рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Однак норми представництва були розроблені таким чином, що перевагу отримали депутати Рад тих промислових районів і міст, які перебували під впливом більшовиків. Щодо селян, які, як відомо, йшли за українськими есерами і на голоси яких більшовики не розраховували, то їх представництво на з’їзді обмежувалося.

Центральна Рада, яка спочатку хотіла проігнорувати з’їзд, за тиждень до його початку направила на місця циркуляр з вимогою надіслати до Києва делегатів від селянських спілок та українізованих військових частин. У результаті від них прибуло на з’їзд більше 2 тис. представників, які скасували мандатну комісію з’їзду й самі почали видавати депутатські мандати.

4 грудня 1917 р., коли відкрився з’їзд, В. Затонського, якому оргкомітет доручив його відкриття, просто зігнали з трибуни. Голова Селянської спілки М. Стасюк прямо звинуватив організаторів з’їзду у спробі сфальсифікувати волю українського народу. Оголошений тут С.Петлюрою текст Ультиматуму Раднаркому РСФРР делегати розцінили як замах на УНР, а більшовики-делегати не могли дати жодних пояснень цьому ультиматуму.

Висловивши повну підтримку Центральній Раді, з’їзд вирішив недоцільним переобирати її склад, тим більше, що 9 січня 1918 р. мали відбутися Всеукраїнські Установчі збори, яким УЦР повинна була передати владу.

Зазнавши поразки на з’їзді, більшовицька частина з’їзду разом з лівими есерами, кількома українськими соціал-демократами та деякими безпартійними делегатами (всього 127 чоловік) покинула його і переїхала до Харкова, в якому 9-10 грудня з допомогою російських військ було встановлено радянську владу.1

У Харкові делегати, які приїхали з Києва, об’єднавшись з делегатами III обласного з’їзду Рад Донбасу і Криворіжжя, 11–12 (24–25) грудня 1917 р. провели альтернативний Всеукраїнський з’їзд рад. На ньому 200 делегатів представляли лише 89 рад (із понад 300 існуючих в Україні) і військово-революційних комітетів. Цей з’їзд схвалив повстання у Петрограді і політику РНК, а 12 (25) грудня проголосив встановлення радянської влади в УНР,2 яку визнав федеративною частиною РСФРР. До обраного Центрального Виконавчого Комітету Рад України увійшов 41 чол. (у тому числі 35 більшовиків), а його головою став Є.Медведєв. 17 грудня було оголошено про створення фактично маріонеткового радянського уряду України – Народного секретаріату у складі Ф.А. Сергеєва (Артема), В.Х. Аусема, Є.Б. Бош, С.С. Бакинського, В.П. Затонського, М.О. Скрипника та ін. Таким чином, в кінці 1917 р. в Україні існувало два уряди, між якими почалася не тільки “війна декретів”, але й збройна боротьба.

Маючи у своєму розпорядженні великі резерви Радянської Росії, харківський уряд розширював підконтрольну йому територію. 25 грудня В.Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ більшовицьких військ проти УНР. В кінці грудня 1917 р. було захоплено Катеринослав, потім Олександрівськ (2 січня 1918 р.), Полтаву (6 січня).

Для Центральної Ради такий поворот подій виявився цілком несподіваним. Не змогли змінити становища й відозви Генерального секретаріату до громадян України та солдатів 2 січня 1918 р. На засіданні Малої Ради 6 січня було запропоновано оголосити самостійність України (ідея ця висувалася і раніше).

Останню надію на врятування становища Центральна Рада покладала на мирні переговори в Бресті, про участь в яких вона заявила ще на початку грудня 1917 р. Але щоб укласти мир з центральними державами, Україні необхідно було офіційно вийти зі складу Російської Республіки і стати самостійною державою, суб’єктом міжнародного права.

У такій обстановці Центральна Рада 9 (22) січня 1918 р. прийняла IV Універсал, який юридично оформлював відокремлення України від Росії. В ньому підкреслювалось: “Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу”. Підтверджувались демократичні свободи і заходи уряду, проголошені ІІІ Універсалом, а також відмічалось, що Українські Установчі Збори повинні вирішити питання про федеративний зв’язок з народними республіками колишньої Російської імперії.1 Генеральний секретаріат перейменовувався у Раду Народних Міністрів, головою якої було обрано (замість надто поміркованого В.Винниченка) українського есера В.Голубовича.

У січні 1918 р. більшовицькі військові частини продовжували свої наступальні операції. Робітничий клас, підтримуючи більшовиків, створював загони Червоної гвардії, в яких нараховувалося понад 100 тис. чол. В багатьох містах відбулись повстання збільшовизованих солдатів та червоногвардійців (Одеса, Миколаїв, Херсон та ін.). Впродовж січня більшовицькі війська зайняли Лівобережну Україну.

Центральна Рада не змогла організувати дієвого опору. У відповідальний момент 16 січня 1918 р. у бою під Крутами (станція біля Ніжина), де вирішувалася доля Києва, Рада могла розраховувати лише на багнети 500 чол., серед яких понад 300 було студентів, гімназистів, частина з яких героїчно загинула, захищаючи українську державу.

Ситуація стала критичною, коли 15 січня у Києві проти УЦР більшовики підняли збройне повстання, центром якого став завод “Арсенал”. На протязі тижня війська УЦР під командуванням С.Петлюри та Є.Коновальця придушили повстання. Але в цей час до міста підійшли більшовицькі війська на чолі з М.Муравйовим, які після п’ятиденного гарматного обстрілу 26 січня (8 лютого) 1918 р. захопили Київ. Сюди з Харкова переїхали ЦВК і Народний Секретаріат України. Український уряд 25 січня залишив Київ і змушений був переїхати до Житомира, а невдовзі – до Сарн.

Майже на всій Україні було встановлено радянську владу, а Центральна Рада свій порятунок від остаточного розгрому покладала лише на допомогу країн Четверного союзу.

Підписанням у Брест-Литовському 2 (15) грудня 1917 р. договору про перемир’я, більшовики ініціювали переговорний процес про мир.

28 грудня 1917 р. (9 січня 1918 р.) у Брест-Литовському розпочалося перше засідання мирної конференції за участі близько 400 представників країн-учасниць. Хоч делегації УЦР ще бракувало досвіду, вона виявила неабияку активність, захищаючи національні інтереси.

Від делегації УНР О.Севрюк, М. Любинський і М.Левітський 27 січня (9 лютого) 1918 р. підписали в Бресті з представниками країн Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) мирний договір. В ньому відзначалося, що учасники цього договору “хотять самі вчинити перший крок до тривалого і для всіх сторін почесного світового миру, котрий не тільки має покласти кінець страхіттям війни, але також має вести до привертання дружніх відносин між народами...”1.

Згідно з договором, Україна визнавалася незалежною і самостійною в кордонах, які в цілому збігалися з довоєнними російськими, а в межах передбачуваної Польщі їх мала визначити спільна комісія. Сторони взаємно відмовлялися від сплати коштів на покриття воєнних збитків і зобов’язувались налагодити торговельно-економічні відносини та ін.

До кінця січня 1918 р. Українська революція пройшла великий складний шлях і опинилася у дуже суперечливій ситуації. З одного боку, створена в процесі революційної боротьби УНР проголосила свою самостійність, “прорвалася” на міжнародну арену, здобула собі європейське визнання, а з іншого – народжена цією ж революцією влада зазнала великої воєнної поразки у боротьбі з радянською владою, втратила масову підтримку, змушена була залишити столицю, шукати опори серед зовнішніх сил.

Політичні діячі УНР, домовившись про військову допомогу країн Четверного союзу, вірили в їх альтруїзм і робили все можливе для формування в Україні громадської думки про Брестський договір як про єдиний шлях до порятунку. У відозві уряду УНР “До всієї людності Української Народної Республіки” від 10 (23) лютого 1918 р. відзначалося: “На Україну для допомоги українським козакам... йдуть дивізія українців – полонених, українські січові стрільці з Галичини та німецькі війська... Ці війська не мають ніяких ворожих нам намірів...”.

Згідно з домовленостю з УНР і в зв’язку з заявою Л.Троцького про розрив мирних переговорів і закінчення стану війни Росії з Німеччиною, група німецьких армій “Київ” у складі 23 дивізій і кавалерійської бригади 18 лютого почала займати захоплену більшовиками територію України, а 24 лютого – в Україну рушили австро-угорські війська. Загальна чисельність німецько-австро-угорських військ у травні перевищувала 450 тис. солдатів і офіцерів.

За 2 місяці радянська влада в Україні була повалена об’єднаними силами країн Четверного союзу і військами Центральної Ради під командуванням С.Петлюри, П.Балбачана, К.Прісовського, Р.Сушка та ін. Територія України була розділена на сфери впливу між Німеччиною і Австро-Угорщиною.

Центральна Рада з допомогою окупантів повернулася в Київ на початку березня 1918 р., хоча її політику сприймали не всі верстви населення. До боротьби з австро-німецькими окупантами і Центральною Радою закликав II Всеукраїнський з’їзд рад, який відбувся 17–19 березня 1918 р. в Катеринославі. З’їзд, декларувавши самостійність УНР, орієнтував політику більшовиків на відновлення в “найближчому майбутньому” федеративних зв’язків, на об’єднання всіх радянських республік “в єдину соціалістичну всесвітню федерацію”.

Неспроможність Центральної Ради вирішити внутрішні питання й повною мірою задовольнити вимоги окупантів щодо постачання продовольства та інших матеріальних цінностей показувала німецько-австрійському командуванню безперспективність співробітництва з нею.3 Воно почало втручатися у внутрішні справи УНР, а 23 квітня підписало з Центральною Радою так звану “економічну угоду”. Згідно з нею Україна зобов’язувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів зерна та виробів з нього, 400 млн. штук яєць, велику рогату худобу живою вагою 2,75 млн. пуд., 3 млн. пуд. цукру та ін., в тому числі залізну і марганцеву руду.1 Підписавши цей договір, УЦР винесла собі фактично вирок.

Окупанти і зростаюча в Україні опозиція стали готувати ліквідацію Центральної Ради. 25 квітня головнокомандуючий німецькими військами генерал-фельдмаршал Г. Ейхгорн запровадив військово-польові суди. Намагаючись встановити в Україні тверду владу, він 26 квітня одержав від імператора Вільгельма ІІ згоду на заміну українського уряду, при умові, що П.Скоропадський, на якого упав вибір, буде виконувати “поради” окупантів.

29 квітня 1918 р. відбулась остання сесія Центральної Ради, на якій прийнято Конституцію УНР, розглянуто деякі інші закони і обрано першим її президентом М.Грушевського. Цього ж дня без суттєвих ускладнень було здійснено державний переворот – на Всеукраїнському з’їзді хліборобів-власників, гетьманом України обрали П.П.Скоропадського – нащадка гетьмана Івана Скоропадського, а діячів ЦР заарештовано.

Таким чином, після 13,5 місяців діяльності перша форма української державності у вигляді Центральної Ради перестала існувати. Доба УЦР продемонструвала сильні і слабкі сторони Української революції. Своєю діяльністю Рада сприяла піднесенню національної самосвідомості і відродженню української державності. Завдяки цьому зростав її авторитет у масах. Але їй бракувало політичного і державницького досвіду, перешкоджала недооцінка соціального аспекту в практичній діяльності. Ідея державності не посіла гідного місця в українській архаїчній ментальності. З поваленням УЦР закінчився перший етап Української революції.

2. Українська гетьманська держава

В історії Української революції гетьманський переворот й існування гетьманської держави (29 квітня – 14 грудня 1918 р.) вважається періодом тимчасового торжества контрреволюції.

Квітневий державний переворот 1918 р. спирався на Німеччину при формальному її нейтралітеті. Начальник штабу німецьких військ на Україні ще напередодні перевороту погодив з П.Скоропадським напрями української по літики. Вона передбачала запровадження військово-польових судів, свободу торгівлі, відновлення приватної власності на землю, передачу селянам землі (за викуп та ін.).2

29 квітня 1918 р. прихильники гетьмана захопили всі державні установи. Того ж дня видано гетьманський Універсал – “Грамота до всього Українського Народу”, а також закон “Про тимчасове улаштування України”, якими встановлювався авторитарний режим замість демократичного парламентського управління. В грамоті підкреслювалось, що гетьман бере на себе “тимчасово всю повноту влади”, Центральна й Мала Ради, земельні комітети розпускаються, а до Українського Сейму він буде “підтримувати авторитет влади, не спиняючись ні перед якими найкрайнішими мірами”. Цим документом поновлювалася свобода продажу землі, торгівлі і приватного підприємництва, декларувалися забезпечення населення спокоєм, права робітничого класу тощо.1 Держава стала називатись Українською Державою.

Встановлення гетьманського авторитарного режиму було спробою консервативних політичних сил загасити полум’я революції. До влади на місцях приходили консервативні сили: землевласники, колишні земські діячі, військові, тобто ті, що були покривджені революцією. Розпочалися арешти і репресії, масовий наступ на революційну демократію. Заборонялись робітничі страйки, “вуличні збори”, з’їзди УПСР, УСДРП, селянських депутатів, зупинили випуск революційно-демократичні газети, встановлено жорстку цензуру та ін.

У той же час за гетьманщини почалось певне економічне піднесення, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, відроджено промислові підприємства, біржі, транспорт. Проте економічна криза зростала.2

Особливо помітними були досягнення в галузі культури і освіти. Проводилась українізація шкіл, підготовка для цього вчителів. Міністерство освіти в російських гімназіях вводило українознавчі дисципліни, засновувало нові українські гімназії (на кінець гетьманської доби їх було близько 150).

6 жовтня 1918р. в Києві було відкрито перший Державний Український університет, а 22 жовтня – такий же в Кам’янці-Подільському. Були засновані Державний Український архів, Національна галерея Мистецтв, Український історичний музей, Національна бібліотека, Український театр драми та опери, Державна хорова капела і Державний симфонічний оркестр. 24 листопада 1918 р. відбулося урочисте відкриття Української Академії наук, президентом якої став академік В.І. Вернадський.

Великі труднощі зустрів гетьманат при створенні дієздатної української армії. Гетьманський уряд планував створення 8 армійських корпусів і 4 кавалерійських дивізій, гвардійської дивізії та спецчастин. 24 липня 1918 р. було прийнято урядовий закон про загальну військову повинність, а мобілізацію в армію передбачалося почати у жовтні місяці. До складу військових сил України входили Чорноморський флот, формування якого було досить складним, і військово-повітряні сили. Нова влада, не заперечуючи наслідування діяльності попереднього військового міністерства, без змін затвердила розроблений за уряду УНР план структури Військово-повітряного флоту України. Тільки дещо пізніше доповнили його пунктом, що передбачав до складу авіадивізіонів включити потяги-майстерні.

До літа 1918 р. в армії П.Скоропадського було 189 легких літаків і 4 повітряних кораблі “Илля Муромець”. Однак тільки біля 60% всієї авіації були справними.1 З вересня 1918 р. на літаках, які не мали ознак державної приналежності, ставився знак тризубця Української держави чорною фарбою.

Гетьманат намагався проводити активну зовнішньополітичну діяльність. Українську державу гетьмана П.Скоропадського визнало 30 країн світу, в 23 державах вона створила свої представництва. Були встановлені добрі відносини з урядами країн, створених на території колишньої Російської імперії – Фінляндією, Литвою, Грузією, Кубанню, Доном, Кримом.

Німеччина і Австро-Угорщина розглядали Україну виключно як знаряддя власної політики, як маріонеткову державу. Німецьке керівництво фактично контролювало зовнішню політику гетьманщини, намагалося зірвати спроби України налагодити стосунки з країнами Антанти й нейтральними державами. Лише в кінці жовтня 1918 р., коли стала очевидною поразка німецького блоку, міністр закордонних справ Німеччини заявив, що його уряд не перешкоджатиме можливому порозумінню України з Антантою.

Німеччина нав’язала гетьманському уряду ще більш кабальний “торговельний договір”, підписаний 10 вересня 1918 р. Україна до 15 липня 1919 р. зобов’язувалася поставити 75 млн. пуд. хліба, 11 млн. пуд. великої рогатої худоби (в живій вазі), 9 млн. пуд. цукру, 460 тис. пуд. сала, масла та сиру, 20 млн. літрів спирту, 11200 вагонів дерева, 37,5 млн. пуд. залізної та 3 млн. пуд. марганцевої руди тощо.1

Однобічна орієнтація на заможні класи, заходи щодо виконання вимог окупантів зумовили таку соціально-економічну політику, яка вела не до консолідації українського суспільства, а до поглиблення розколу в ньому.

Діяльність гетьманату неоднозначно оцінювали різні політичні партії і соціальні верстви населення. Представники партії хліборобів-демократів на своїх зборах 30 квітня 1918 р. прийняли заяву, яку надіслали П.Скоропадському. В ній, не заперечуючи необхідність міцної державної влади, вони підкреслювали: “...влада ця мусить бути щиро народною, демократичною, щиро українською” і яка “не дасть запанувати в державі ні українській голоті, ні великим багатіям”.2 Хлібороби-демократи не брали участі в формуванні гетьманського уряду.

У травні 1918 р. політичну лінію щодо нової влади визначили з’їзди багатьох партій та громадських організацій.

Антигетьманську позицію засвідчив V з’їзд УСДРП, що відбувся всередині травня. З’їзд висунув завдання відстоювання самостійності України, боротися з гаслом “федерації з Росією”. На з’їзді виділилося ліве крило партії – “незалежники”, які розходилися з іншими соціал-демократами в питаннях тактики. “Незалежники” (серед них і В.Винниченко) орієнтувалися на збройне повстання, проти переговорів з урядом.

Відверто вороже ставлення до гетьманщини зайняли більшовики, які гетьманський переворот характеризували як реставрацію буржуазно-поміщицького режиму. Взагалі гетьманат мав вузьку соціально-політичну базу. Його публічно підтримували, крім хліборобів-власників, кадети (крайовий з’їзд їх партії проходив 8–11 травня у Києві) та об’єднання промисловців, торговців і фінансистів України – “Протофіс”.

Поступово легальна і нелегальна опозиція гетьманському урядові в Україні зростала. Серйозним кроком до координації усіх сил демократичного руху стало утворення в середині травня 1918 р. “Українського національно-державного союзу”(УНДС), до якого увійшли українські самостійники, соціалісти-федералісти, трудова партія та ін.

Нові порядки гетьманщини, терор і репресії окупантів та гетьманської варти призвели до розгортання повстанської боротьби. У липні-серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху, припинили роботу майже 200 тис. залізничників. У цей час активізується селянська боротьба проти окупантів і гетьманщини на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині. Наприклад, в серпні 1918 р. тільки в Київській губернії під керівництвом М.Щорса, В.Боженка, В.Баляса та ін. повстало більше 40 тис. селян, до яких приєдналися тисячі робітників Києва, Василькова, Умані, Черкас, Канева та інших міст. З середини літа 1918 р. розпочалася організована повстанська боротьба під керівництвом Нестора Махна.

Більшість повстанських загонів виникли як форма протесту проти сваволі окупантів і гетьманщини. Частиною повсталих керували створені підпільні комітети українських соціал-демократів, соціалістів-революціонерів, комуністів і анархістів.

В умовах загострення незгод представників демократичного національного руху з гетьманським режимом і наростання протесту народних мас та посилення серед них більшовицької пропаганди нагальною ставала реалізація ідеї формування єдиного національного фронту. Вона знайшла втілення в організації в серпні 1918 р. Українського Національного союзу (УНС) шляхом приєднання до УНДС широкого спектру українських партій і груп (в тому числі УСДРП та окремих лідерів центральної течії УПСР).1

Метою міжпартійного УНС, який з вересня очолив В.Винниченко, було створення суверенної демократичної української держави парламентського типу.

У жовтні 1918 р. керівники УНС досягли з гетьманом П.Скоропадським компромісної домовленості – створення коаліційного Кабінету Міністрів. Проте сформований 25 жовтня новий уряд не призвів до консолідації полі тичних сил і суспільства взагалі: міністри від УНС відстоювали самостійність України, а більшість – міністри-кадети та “Протофісу” – стояла на позиціях Антанти та білогвардійців, відстоювала ідею відновлення “єдиної і неділимої Росії”.

Поразка країн Четвертого союзу у світовій війні й підписання Комп’єнського перемир’я 11 листопада 1918 р. між Німеччиною (основною опорою гетьманщини) і Антантою прискорили процес повалення гетьманського режиму.

13 листопада 1918 р. у Києві відбулося засідання представників УНС, на якому було вирішено розгорнути відкриту боротьбу за владу і створено для цього керівний орган – Директорію у складі В.Винниченка (голова), С.Петлюри, Ф.Швеця, П.Андрієвського та А.Макаренка. Директорія 15 листопада розповсюдила звернення до громадян України із закликом повалити гетьманський уряд. Члени її виїхали до Білої Церкви, де розгорнувся штаб корпусу січових стрільців і яка стала центром підготовки повстання. Того ж дня головний отаман Українських військ С.Петлюра ще й від свого імені розповсюджує значно більшим тиражем універсал до народу України із закликом підтримати повстання проти гетьманського режиму.

За короткий строк петлюрівські загони розрослися у велику повстанську армію. На бік Директорії переходила значна частина гетьманської варти, робітників і селян. Цьому сприяли проголошені Директорією демократичні гасла, які віддзеркалювали цілі і прагнення українського народу: відновлення Української Народної Республіки; надання землі селянам; встановлення 8-годинного робочого дня; охорона професійних інтересів та ін. Як свідчив генерал А.І. Денікін, по всій Україні з новою силою розгорнувся масовий рух проти гетьманщини, за землю, за владу.

Проти гетьманщини поруч билися війська Директорії та більшовицькі формування. З розгортанням повстання вони й виступаючі спільно з ними єдиним фронтом ліві елементи українських соціалістичних партій домагалися відновлення влади рад в Україні.

28 листопада 1918 р. на території Росії (м.Суджа Курської губ.) за рішенням ЦК КП(б)У і при активній підтримці РНК РСФРР поряд з Директорією було створено другий уряд України – маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд. Ці обидві влади оголосили гетьманський режим поза законом.

Гетьманат на той час фактично залишився без підтримки іззовні. До того ж значна частина гетьманських військ перейшла на бік повсталих, а оголошена урядом мобілізація виявилась неефективною.

У результаті успішної збройної боротьби регулярних і нерегулярних військ Директорії (вирішальний бій з гетьманськими військами відбувся 18 листопада під Мотовилівкою за 30 км від Києва), наступу більшовиків і термінової евакуації окупаційних військ гетьман П.Скоропадський 14 грудня 1918 р., керуючись, за його словами, “виключно благом України”, зрікся влади і виїхав до Німеччини.

Таким чином, Українська гетьманська держава, створена консервативними силами на засадах авторитаризму і політика якої була залежна від окупантів, через сім з половиною місяців впала. Серед ряду причин, які призвели до падіння гетьманату, слід відзначити його відмову від державної незалежності України.

3. Відновлення Української Народної Республіки

В першій половині грудня 1918 р. Директорія встановила свою владу на переважній частині території України. Завдяки спільним зусиллям петлюрівських військ і повстанців міста 14 грудня Директорія оволоділа Києвом. 15 грудня її “вищий революційний орган” – Український революційний комітет при Київському комітеті УСДРП – оповістив населення про відновлення Української Народної Республіки і перехід влади до “Народного уряду республіканської Директорії”.1

Досягши компромісу з двома політичними таборами в національному русі, Директорія 26 грудня створила з представників політичних партій, що входили до УНС, уряд УНР – Раду народних міністрів під головуванням В.Чехівського (УСДРП). В цей же день вона видала свій перший програмний документ – “Декларацію Директорії Української Народної Республіки”, побудовану на засадах т.зв. трудового принципу і за змістом близьку до програмних заяв більшовиків. В ній заявлялось про відновлення законів УНР, висувалось завдання побудови демократичного, рівноправного життя в Україні, заснованого на повазі до законів. Директорія визнавалася верховною тимчасовою владою УНР – до скликання Трудового конгресу. Влада в УНР “повинна належати лише класам працюючим, – говорилося в Декларації, – робітництву й селянству, – тим класам, що здобули цю владу своєю кров’ю”. Висувались зобов’язання проводити соціальні реформи, погоджувати їх з “соціально-історичними і міжнародними умовами, в яких у даний момент перебуває Україна, а також з тими кращими формами соціальних реформ, яких досягатиме світова, особливо західноєвропейська трудова демократія”.

Проте Декларація містила надто багато загальників, бракувало їй чітких планів, що викликало чимало непорозумінь. В цілому цей документ був сприйнятий різними течіями національного руху неоднозначно.

Директорії УНР довелося діяти в досить складних умовах. На початку грудня 1918 р. почалася інтервенція антантівських військ на півдні України під приводом того, що прийшли вони туди для відновлення “порядку в краї”. Надзвичайно напруженими були стосунки Директорії з РСФРР та маріонетковим Тимчасовим робітничо-селянським урядом України. Особливо вони загострилися 6 грудня 1918 р. після початку наступу радянських військ на Курському напрямку, а також заяви 24 грудня Наркомату закордонних справ РСФРР про анулювання Брестської угоди і припинення в Росії діяльності усіх українських представництв. На ноту протесту уряду УНР Раднаркому РСФРР останній 5 січня 1919 р. відповів, що в Україні російських військ немає, а військові дії відбуваються між військом Директорії і військами українського радянського уряду.

Для досягнення угоди з Москвою, проти чого був С.Петлюра, Директорія направила туди свою дипломатичну місію на чолі з українським соціал-демократом (незалежним) С.П.Мазуренком. Інший посланець – І.Мазепа виїхав на південь для переговорів з представниками Антанти. Внаслідок внутрішніх незгод у керівництві УНР 16 січня 1919 р., слідом за виїздом місії С.Мазуренка до Москви, Директорія оповістила про оголошення війни Радянській Росії. Голова уряду В.Чехівський подав у відставку.

До зовнішніх труднощів додалися і внутрішні. Трудящі маси висловлювали невдоволення непослідовністю і нерішучістю Директорії у вирішенні соціально-економічних проблем. 8 січня 1919 р. було видано земельний закон, яким скасовувалась приватна власність на землю і наголошувалось, що користуватися землею можуть “усі громадяни, які обробляють землю своїми руками”.1 Визначаючи норми землекористування (від 5 до 15 десятин), закон передбачав залишати зразкові поміщицькі маєтки та підприємства, що не сприймала більшість селянства, яке бажало рівного поділу поміщицької землі. До того ж початок аграрної реформи Директорія відкладала до літа 1919 р. й застосовувала непопулярні заходи – розганяла селянські з’їзди, які висловлювалися за підтримку влади рад.

У багатьох регіонах України селянство, підтримане ліворадикальними елементами (українськими лівими есерами, більшовиками), почало самостійно розв’язувати земельне питання. Для приборкання революційного селянства створювалися каральні загони, які очолювали отамани Балбачан, Ковенко, Ангел та інші. Директорія виявляла непослідовність при вирішенні робітничого питання. Зростання інфляції та відсутність найнеобхідніших товарів змушували уряд закуповувати продовольство за кордоном. Особливо згубним було те, що почався розклад військ УНР, частина яких масово вже з січня 1919 р. переходила на бік радянської влади, а інша – до денікінців. Аналізуючи причини швидкого падіння довіри до відродженої УНР, В.Винниченко відмічав, що своєю політикою Директорія не дала “населенню навіть вільніше зітхнути й почути хоч якусь різницю між гетьманщиною й Директорією”, а її декрети, “її благі наміри, її декларації були собі хорошими словами, а в дійсності були отаманські діла з поганими наслідками”.1

Суперечлива політика Директорії, відсутність єдності поглядів серед українських політичних лідерів призвели до того, що від неї почали відходити не лише представники лівих течій українських соціалістів, а й широкі маси трудового селянства та інші верстви населення.

Напередодні відкриття Трудового конгресу 22 січня 1919 р. у Києві на Софійській площі було урочисто проголошено злуку східної і західної України в єдину соборну державу. ЗУНР ставала Західною областю УНР (ЗОУНР). Проте через складність політичної ситуації ця подія не вплинула на подальший хід боротьби.

З 23 по 29 січня працював Трудовий конгрес, на який прибуло понад 400 делегатів. Конгрес затвердив Акт злуки УНР та ЗУНР, порушив принципові питання українського державотворення. Провідною і спрямовуючою силою конгресу стала фракція УСДРП, за якою пішла більшість делегатів. 28 січня конгрес висловився за демократичний лад в Україні, за підготовку закону про вибори всенародного парламенту і ухвалив доручити владу в Україні Директорії УНР. Видані Директорією закони мали затверджуватися на найближчій сесії Трудового конгресу.

В той час, коли працював Трудовий конгрес, до Києва нестримно наближалися радянські вій ська. Директорія залишила Київ і 2 лютого зупинилась у Вінниці. Це фактично зміцнило позиції прихильників союзу з Антантою, на чому особливо наполягали С.Петлюра та міністр військових справ УНР генерал О.Греков, який заявив, що “поза союзом з Антантою для України нема іншого виходу”, оскільки війська Директорії тануть.1 Під час падіння гетьманату Директорія мала 100-тисячну армію, а перед здачею Києва могла розраховувати лише на 21 тис. бійців.

Шукаючи порозуміння з Антантою, Директорія домагалася визнання суверенітету УНР, надання їй допомоги в боротьбі з більшовиками, допущення української делегації до участі в роботі Паризької мирної конференції та ін.

Проте французьке командування на переговорах з українською стороною на початку лютого 1919 р. висунуло ряд своїх умов: реорганізувати Директорію та уряд, вивести з них В.Винниченка, С.Петлюру й В.Чехівського, створити 300-тисячну армію й підпорядкувати її союзному командуванню, передати тимчасово залізниці та фінанси України під контроль Франції, Директорії звернутись до Франції з проханням прийняти Україну під французький протекторат та ін.2

Хоча сторони не дійшли згоди, з Директорії вийшов В.Винниченко (невдовзі він виїхав за кордон), тимчасово припинив своє членство в УСДРП С.Петлюра, а 13 лютого Директорія призначила новий склад Ради народних міністрів на чолі з безпартійним С.Остапенком. До складу уряду увійшли представники трьох партій – УПСР, УПСС і народних республіканців, які орієнтувались на держави Антанти.

Новий консервативний уряд С.Остапенка виявився бездіяльним, не шукав підтримки серед народу, не видав жодного програмного документа з роз’ясненням своєї політики і опинився в цілковитій ізоляції. Зміни в урядових структурах стали поворотним моментом в діяльності Директорії УНР і в цілому історії Української революції, яка вступила в добу затяжної і трагічної кризи.

4. Боротьба за владу в Україні у 1919–1920 рр. Утворення Української радянської республіки

У 1919–1920 рр. революційні змагання транс формувалися у збройну боротьбу за владу в Україні.

Після переїзду Тимчасового робітничо-селянського уряду в Україну (до Харкова) 4 січня 1919 р. з більшовицьких військ, повстанських загонів (Махна, Григор’єва та ін.) та українських частин, які перейшли на бік Червоної армії, було створено Українській фронт. Військові частини цього фронту вели боротьбу з армією УНР, із денікінцями та військами Антанти.

Декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду від 6 січня 1919 р. Україну було проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). На чолі реорганізованого в кінці січня 1919 р. радянського уряду – Ради народних комісарів – став Х.Раковський.

Розвиваючи наступ, Червона армія 5 лютого захопила Київ. У лютому-березні 1919 р. більшовицький уряд посилив військові дії проти Директорії і змусив її на переїзд з Вінниці до Проскурова (6 березня 1919 р.), а згодом – до Кам’ян ця-Подільського. Сили Директорії танули, посилилось дезертирство, слабшала підтримка населення. Командування Антанти, не надаючи реальної допомоги, виставляло нові вимоги: вивід з Директорії Петлюри і Андрієвського, передача Антанті контролю над внутрішньою діяльністю Директорії, об’єднання її армії з армією Денікіна.

19 березня 1919 р. червоноармійські частини зайняли Жмеринку і відрізали весь Південно-Західний фронт, в результаті чого армія Директорії була розділена на 3 частини: Північну, Південну і Проскурівську. В Проскурові відбулося останнє засідання Директорії в повному складі. Після цього Петрушевич і Андрієвський переїхали до Станіслава, а Петлюра, Швець і Макаренко – в Рівне. Тут було реорганізовано Директорію, і 9 квітня сформовано новий соціалістичний уряд, що свідчило про крах проантантівської орієнтації. Головою кабінету став Б.Мартос (УСДРП), міністрами – І.Мазепа, А.Лівицький, М.Ковалевський і Г.Сиротенко. Цей уряд звернувся до народу з програмовою декларацією, в якій закликав до боротьби проти двох ворогів – “польського панства” і “російського комуністичного більшовицького війська”.1 Тепер головна ставка робилася не на чужі сили, а на власні. Уряд передбачав встановлення контролю за діяльністю владних структур з боку робітничо-селянських трудових рад, проведення демократичної земельної реформи, відновлення роботи підприємств, вільне функціонування профспілок та ін.

У першій половині березня 1919 р. загони Григор’єва, який перейшов на бік Червоної армії, почали наступ на інтервентів. В результаті 10 березня 1919 р. було захоплено Херсон, 14-го – Миколаїв, 6 квітня – Одесу. В другій половині квітня почалися повстання на кораблях французької ескадри, що прискорило крах інтервенції на півдні України.

До травня 1919 р. війська Директорії практично зазнали поразки на всіх ділянках фронту. Частини Червоної армії підійшли до старого російсько-австрійського кордону, а на півдні України зіткнулися з військами інтервентів, які саме тут вирішили завдати більшовицьким військам головного удару. У здійсненні цього плану країни Антанти робили ставку на Добровольчу армію Денікіна. Втративши власну територію, Директорія (9 травня 1919 р. її головою був обраний С.Петлюра) і уряд УНР із залишками армії мусили шукати порятунку на території ЗОУНР, спочатку в Красному, Золочеві, потім Тернополі, ст. Богданівка. Тому влітку 1919 р. на Україні постали три протиборчі сили: Червона армія, війська Директорії, поповнені галицькими січовиками, та армія Денікіна.

Український більшовицький уряд цілковито залежав від Москви і навіть не намагався проводити самостійну державну політику. В урядовій Декларації від 25 січня проголошувалася необхідність об’єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації і доведення “соціалістичної революції до кінця”. З проголошенням статусу “радянської республіки” на практиці вільне обрання рад відкладалося, а на місцях керівництво здійснювали ревкоми, військревкоми та комбіди.

6–10 березня 1919 р. відбувся III з’їзд Рад, який прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР, яка передбачала “здійснити перехід від буржуазного ладу до соціалізму...”. В цьому основному законі були вміщені “Декларація прав і обов’язків трудящого і експлуатованого народу України” та інші конституційні статті.3 З’їзд обрав ЦВК і його Президію, яку очолив Г.І.Петровський.

На підвладній Радам території України, згідно з рішенням III з’їзду Рад, запроваджувалася політика “воєнного комунізму”, встановлювалася державна монополія на заготівлю хліба та інших продовольчих продуктів.4 Для здійснення продовольчої диктатури створювалися комітети незаможних селян, формувалися продзагони для примусової хлібозаготівлі. Форсувався “перехід від одноосібного господарства до товариського і державного землеробства”. У 1919 р. в Україні було створено 1685 радгоспів, 283 колгоспи і 204 комуни.5

Повстанські виступи селянства проти продрозкладки та примусового створення колгоспів, які почалися вже у березні-квітні 1919 р. як прояв невдоволення політикою “воєнного комунізму”, оцінювалися радянськими керівниками як акції “куркульської контрреволюції”, “політичний бандитизм”. Проти повстанців застосовувались регулярні військові частини, які обстрілювали села з гармат і кулеметів, брали заручників. При цьому повстанський рух розростався: якщо в квітні 1919 р. було зареєстровано 93 виступи, то в липні – вже 207. Розірвали союз з більшовиками Н.Махно, отамани Зелений (Терпило), Григор’єв, Соколовський та ін.

На початку 1919 р. для боротьби з “контрреволюцією”, спекуляцією та посадовими злочинами була організована Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК) – своєрідний політичний каральний орган з широкими повноваженнями, включаючи право “негайно приймати рішення від імені уряду Української республіки”.

Політика “воєнного комунізму” і вибух повстанської боротьби негативно вплинули на боєздатність частин Червоної армії. Це в свою чергу, дало змогу денікінцям перейти в кінці травня 1919 р. до активного наступу.

Отримавши допомогу з боку Антанти, генерал Денікін очолив наступ “Добровольчої армії” на східні райони України. 4 травня 1919 р. денікінці захопили Луганськ, а через 2 тижні почали наступ на Харків. 3 липня генерал Денікін підписує “Московську директиву” – наказ про наступ на Москву, складовою частиною якого був план оволодіння Україною.

З метою ліквідації денікінської загрози уряди радянських республік прийняли рішення оформити воєнно-політичний союз. 1 червня 1919 р. Всеросійський ЦВК видає Декрет “Про об’єднання Радянських соціалістичних республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії та Криму для боротьби проти імперіалістів”. Для практичного втілення в життя цього об’єднання (військової організації і командування, управління залізниць, рад народного господарства, фінансів, комісаріатів праці) створювалась комісія ВЦВК.1

У травні 1919 р. армії УНР довелося вести боротьбу на Волині та Поділлі як проти наступу польських військ генерала Ю.Галлера, так і проти нового більшовицького наступу. Укладене 24 травня перемир’я з поляками дало змогу Українській армії провести переорганізацію в чотири армійські групи: Січових стрільців, Запорізьку, Волинську і Південно-Східну і здійснити контр наступ проти більшовиків. Витіснивши червоноармійські війська з південно-західного Поділля, Наддніпрянська армія підготувала територію для Української Галицької армії, яка під тиском поляків 16–18 липня 1919 р. перейшла р. Збруч. У червні 1919 р. уряд УНР переїхав до Кам’янця-Подільського, який на деякий час став столицею УНР. Тут перебували з липня 2 уряди – УНР і ЗУНР. До складу Директорії входили: С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко і Є. Петрушевич, який, отримавши від Національної Ради поширені права з титулом диктатора, завідував тільки справами Галичини.

У період наступу денікінської армії наприкінці липня 1919 р. розпочався спільний похід військ УНР і Української Галицької армії (УГА) на Київ і Одесу. Для відсічі наступу Петлюри радянське військове командування зняло з фронту війська і направило їх на Поділля. Ослаблення Південного фронту дало можливість Денікіну 23 серпня захопити Одесу. 30 серпня комбінованими діями військ Денікіна і Петлюри було захоплено м. Київ.

На осінь 1919 р. майже вся Україна і ряд центральних губерній Росії потрапили під контроль Денікіна. Радянська влада в Україні впала вдруге.

Відновлення старих буржуазно-поміщицьких порядків, антиукраїнська політика, репресії, єврейські погроми та інше привели до того, що восени 1919 р. проти денікінської диктатури почався масовий повстансько-партизанський рух (в ньому брало участь більше 100 тис. чол.).

Уряди УНР і ЗОУНР вирішили прийти на допомогу повстанському рухові й 24 вересня оголосили війну Денікіну. Однак в жовтні – листопаді 1919 р. Українська армія (близько 40 тис. бійців), проводячи боротьбу на 2 фронти з білою (майже 40 тис. чол.) і червоною (20 тис. бійців і великими можливостями поповнення) арміями, втрачала боєздатність через поширення епідемії тифу, відсутність зброї та амуніції, недостатню підготовку армії й загальну слабкість державного апарату.1

3 жовтня 1919 р. радянські війська починають тіснити армію Денікіна, захопили стратегічну ініціативу, 6 листопада 1919 р. зайняли Чернігів, а 16 грудня – Київ. До середини лютого 1920 р. більшовики витіснили білогвардійців з України. Залишки розбитої “Добровольчої армії” відійшли з України і РСФРР в Крим.

Радянська влада втретє встановлюється в Україні. Створюється тимчасовий орган радянської влади – Всеукраїнський революційний комітет (Г.І. Петровський – голова, В.П. Затонський, Д.З. Мануїльський, М.К. Владимиров, В.Я. Чубар), а в лютому 1920 р. – Рада народних комісарів України. Проте з перших днів своєї діяльності радянські владні органи України фактично були лише структурою радянської влади Росії.

З розгромом денікінських військ в Наддніпрянській Україні було відновлено радянську владу. Західну Україну окупували польські війська, хоч вона вважалася підконтрольною Паризькій мирній конференції, яка мала остаточно вирішити її долю.

Тим часом, Українська дипломатична місія у Варшаві на чолі з А.Левицьким продовжувала переговори з поляками. У грудні 1919 р. було ухвалено декларацію, на основі якої кордон між Україною і Польщею мав проходити по колишньому російсько-австрійському кордону. У березні такі переговори були відновлені. В кінці квітня 1920 р. уряд Польщі уклав з Директорією УНР угоду – “Варшавський договір”. За цією угодою Польща визнавала Директорію УНР верховною владою в Україні на чолі з С.Петлюрою, а Директорія погоджувалася передати Польщі західноукраїнські землі до річок Збруч і Горинь.

25 квітня 1920 р. почався об’єднаний похід на Україну польсько-петлюрівських військ, які 6 травня зайняли Київ. Однак 14 травня війська Південно-Західного і Західного фронтів (командуючі М.Тухачевський, С.Будьоний та ін.) перей шли до контрнаступу, розраховуючи перетворити його на початок “світової революції”. Польсько-петлюрівські війська мусили залишити Київ та відступити в Західну Україну за р. Збруч. Після поразки радянських військ під Варшавою у вересні 1920 р. почався польсько-український контрнаступ, а коли Червона Армія стабілізувала фронт, Польща пішла на переговори з нею. 12 жовтня 1920 р. було підписано договір про перемир’я, що поставило українські війська у важке становище. Після того, як без відгуку залишилися звернення українських дипломатичних місій до країн Антанти про надання екстреної допомоги, єдина надія залишалась на зростання антибільшовицьких настроїв в Україні. Тому уряд УНР відкладав рішення про припинення боротьби. Українська армія, поступаючись Червоній армії озброєнням, 10 і 21 листопада зазнала нищівних ударів. Того ж 21 листопада 1920 р. рештки українського війська переправились через Збруч у районі Волочиська, востаннє відсалютувавши рідним теренам. Цими подіями закінчується Українська революція.

18 березня 1921 р. було укладено Ризький мирний договір між РСФРР, УСРР і Польщею, яким завершується доба УНР. За умовами цієї угоди до Польщі відійшли західноукраїнські землі, Польща офіційно визнавала Радянську Україну з кордоном по р. Збруч і зобов’язувалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, включно з урядом УНР.

Таким чином, у виснажливій збройній боротьбі 1919–1920 рр. на декількох фронтах революційним українським силам не вдалося одержати перемогу. Однією з нездоланних перешкод в цьому стали суперечності в середині соборного українського табору. Воєнно-політичне зближення з Польщею, спільна військова компанія 1920 р. також не привели до визначеної мети. Хоча Українська революція закінчилася в листопаді 1920 р., й в Україні владу захопили більшовики, але українська визвольна ідея залишалася живучою і надалі.

5. Причини поразки, історичне значення і уроки Української національно–демократичної революції

Українська революція стала наслідком логічного розвитку подій, що відбувалися у контексті європейської і світової історії. Прагнення українського народу до самовизначення і незалежності вилилися в могутній вибух національно-визвольного руху 1917–1920 рр. В Україні визвольні змагання набули специфічних рис.

Причини поразки Української революції, яка увібрала в себе і національні, і соціальні проблеми, обумовлюються цілою низкою об’єктивних і суб’єктивних факторів, аналітичне висвітлення яких було здійснено ще в працях керманичів цієї революції – М.Грушевського, В.Винниченка, П.Христюка, М.Шаповала, С.Петлюри, Д.Дорошенка, І.Мазепи та ін. Спираючись на їх досвід, сучасна історіографія, серед якої слід виділити ґрунтовну монографію В.Солдатенка,1 визначає основні причини поразки Української революції.

1. Соціальна структура української нації потенційно не відповідала завданням, що їх мала розв’язати національно-демократична революція.

Одержане в спадщину після 250-річного гноблення неструктуроване українське суспільство було надзвичайно важко організувати на осмислені, ціле спрямовані дії, передусім через низький ступінь свідомості його членів.

2. Негативно відбивалися на революційному процесі політичні розбіжності між партіями, які намагалися очолити визвольний рух. Своєрідним каталізатором тут був більшовизм. Соціалістичні партії намагалися відповідною революційною тактикою “відтягнути” українські маси від впливу московських більшовиків і повести їх за собою. Несоціалістичні групи, навпаки, залякані більшовицькою пропагандою, в кожному революційному кроці українських соціалістів вбачали “більшовизм” і національну небезпеку. Таким чином, своєю консервативною політикою, зокрема в справах суспільно-господарських реформ, праві групи фактично гальмували боротьбу з поширенням більшовицьких впливів на Україну.

3. Серйозно зашкодив Українській революції гетьманський режим, який сприяв успіху більшовицької пропаганди і призвів до розвалу єдиного національного фронту, що склався за Центральної Ради.

4. Не сприяла справі Української революції отаманщина, ця псевдореволюційна “вольниця” кінця 1918 – першої половини 1919 р. Отаманщина створила сприятливі умови для дій внутрішніх і зовнішніх ворогів України.

5. Серйозною вадою революції стала відсутність єдності, розбіжності й навіть суперництво всередині українського проводу і, особливо, відсутність чіткої революційної програми, що, в свою чергу, пов’язується з браком підготовлених кадрів керівників, ідеологів руху. Провідні особи української революції не мали виробленої програми революції.

6. Надзвичайно шкідливими для національної справи були регіональна роз’єднаність України, намагання керівництва різних державних утворень, що поставали під час революції, самостійно, без погодження з іншими рухатись до досягнення мети, яка мала бути спільною. Один народ, відмічає М.Шаповал, а будується одночасно три українські держави: Кубанська республіка (Кубань він вважав українським тереном), Українська Республіка, Західноукраїнська Республіка. 1918–1919 рік був цікавий: аж три українських держави, три уряди, три армії, кілька орієнтацій, посольств, представництв. Нація свідома так не робила б”.

7. Серед причин поразки Української революції С.Петлюра назвав від сутність належної уваги до релігійно-церковних питань, зокрема до автокефалії Української православної церкви. Він відмічав: “ми не продумали до логічного кінця поставленого перед українською державністю питання про націоналізацію нашої церкви”.5

8. На результати боротьби за українську справу вкрай згубно вплинув несприятливий зовнішній чинник, практично всуціль вороже оточення УНР, перманентні військові втручання тощо.

9. Серед вад Української революції слід відзначити небажання і невміння керманичів революції створити регулярні збройні сили, інші силові ефективні і дієздатні структури держави.

Великим завоюванням революційної боротьби було зростання національної свідомості мас, повернення інтелігенції до лона українського народу.

Епохальним здобутком Української революції стало відродження ідеї соборності українського народу, вкорінення її у масову свідомість.

ТЕМА 7. УКРАЇНА В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД (1921–1939 РР. ). СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ АВІАЦІЇ В 20-30 РР. ХХ СТ. ІСТОРІЯ ЗАСНУВАННЯ КИЇВСЬКОГО АВІАЦІЙНОГО ІНСТИТУТУ

1. УСРР на початку 20-х років

Після закінчення громадянської війни на території колишньої Російської імперії виникло 13 держав. П’ять з них – країни Балтії, Польща і Фінляндія стали дійсно самостійними. В усіх інших, в тому числі й в Україні, утвердилася радянська форма державності. В перші роки свого існування радянська Україна намагалася проводити самостійну зовнішню політику. В офіційних документах того часу постійно робився акцент на незалежності, суверенітеті радянських республік і, зокрема, України. Водночас в тих же документах підкреслювалося, що ці республіки є частиною радянської федерації. Отже, офіційні інститути радянських республік були зовнішньо самостійними, але насправді контролювалися централізованою політичною організацією – РКП(б), яка мала монопольну владу. Офіційно відсутність єдиної радянської держави вважалась тимчасовим явищем. Ця обмежуюча тенденція була домінуючою і невпинно прогресуючою.

Починаючи з 20-х рр., українська дипломатія приступила до реалізації цих завдань. Першу мирну угоду радянської України було підписано з Литвою 14 лютого 1921 р. про встановлення дипломатичних відносин. У серпні 1921 р. Україна уклала мирний договір із Латвією, а в листопаді – з Естонією.

Міжнародні зв’язки з іншими країнами уряд УСРР використовував передусім для виходу з дипломатичної ізоляції та налагодження економічного співробітництва. Одним із перших кроків у здійсненні цієї мети стало підписання договору між Україною і Німеччиною 22 квітня 1920 р. про обмін військовополоненими та інтернованими. В Харкові було відкрито відділення спеціальної німецької місії, а в Берліні, при Російському бюро, – особливий український відділ у справах військовополонених.

Значним успіхом міжнародної діяльності України стало підписання на початку 1922 р. договору про дружбу та братерство між УСРР та Туреччиною. Зміст угоди відповідав договору, укладеному між Росією і Туреччиною у березні 1921 р. З цього часу в усіх випадках, коли РСФРР добивалася дипломатичного визнання з боку якої-небудь країни, його намагалися поширити і на Україну. Договір з Туреччиною мав велике значення для становлення та активізації зовнішньої торгівлі республіки. Досить зазначити, що у другій половині 20-х рр. доля зовнішньоторгового обороту УСРР з Туреччиною становила майже половину (45%) усієї зовнішньої торгівлі України.

На початку 20-х рр. напруженими залишалися стосунки УСРР з великими державами. І все ж таки дипломатичний прорив здійснити вдалося. У квітні 1922 р. під час роботи конференції глав європейських держав у Генуї, скориставшись суперечностями, російська делегація у містечку Рапалло уклала рівноправну угоду між РСФРР та Німеччиною. У листопаді 1922 р. дія цієї угоди була поширена на Україну. Багато зусиль доклали керівники радянської України для нормалізації непростих стосунків із Польщею. 18 березня 1921 р. було укладено з Польщею Ризьку мирну угоду. Державним кордоном сторони визнали лінію фактичного розмежування до початку радянсько-польської війни, за Польщею зберігався контроль над українськими землями по р. Збруч і р. Горинь.

Українській стороні нормалізація стосунків з Польщею значною мірою була необхідна для нейтралізації дій уряду УНР (Української Народної Республіки) у вигнанні, що знаходився поблизу Кракова. Сфера діяльності цього уряду була досить широкою: від дипломатичних акцій до організації збройних походів на територію УСРР. Так, навіть після підписання Ризької угоди, С.Петлюра організовував з території Польщі збройні акції проти України. Лише наприкінці 1921 р. збройні партизанські рейди з польської території припинилися. Після деякої перерви навесні 1923 р. наступило нове загострення польсько-українських стосунків. Воно було викликане рішенням Ради послів Антанти закріпити за Польщею окуповану нею Східну Галичину, на що уряд УСРР відповів нотою протесту.

Активність України у сфері зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності загрожувала перетворенням формальної незалежності у справжню. Тому з боку московського центру все чіткіше вимальовувалася тенденція обмеження дипломатичної активності УСРР, цього важливого атрибуту державності. Зокрема, українських представників залучали до переговорних процесів лише в тих випадках, коли виникала потреба використати геополітичне становище України для вирішення російських проблем. Спільні делегації формувалися у спосіб, який забезпечував перемогу росіянам. Стало очевидним, що московське керівництво не бажало, щоб Україна стала суб’єктом міжнародного права. Москва подвоїла свої зусилля, щоб прив’язати національні республіки до Росії, змусити їх неухильно дотримуватися партійної та державної політики московського центру.

У квітні 1922 р. уряд УСРР змушений був ліквідувати свої дипломатичні місії в країнах Балтії. Функції представництва в Латвії та Естонії було передано місії РСФРР через обструкцію російських посольств щодо представників України. Такі дії відбувались в той час, коли реалізовувалися плани обмеження закордонної діяльності УСРР. 18 жовтня 1922 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову “Про згортання апарату НКЗС”.

Наполегливі спроби більшовиків у 1918–1920 рр. побудувати, відповідно до вимог своєї програми, безтоварну централізовану економіку мали згубні наслідки, але вони маскувалися війною. Колосальна централізація управління виробництвом забезпечила тоталітарному режиму майже безмежний контроль за ресурсами суспільства. Використовуючи його передусім у воєнних цілях, державна партія створила армію, яка кількісно перевищувала збройні сили усіх європейських країн, разом узятих. З її допомогою вона перемогла у війні. Однак перемога не принесла заспокоєння. Зимою 1920–1921 рр., коли радянській владі вже протистояли не регулярні війська, а повстанці, її становище було надто важким. В Україні постійно спалахували селянські повстання, не дивлячись на те, що тут Л.Д. Троцький тримав більш як мільйонну армію червоних.

Політична нестабільність, яка була результатом невдоволення селян продрозкладкою, створювала кризову ситуацію. Необхідно підкреслити, що після закінчення воєнних дій реквізиції та заборона торгівлі викликали особливе несприйняття, тому розкладка виконувалась з величезними труднощами. Вилучити хліб з українського села ставало дедалі важче. Для подібних акцій сили продзагонів уже не вистачало, і на допомогу їм було сформовано 68 загонів червоноармійців – майже 5,5 тис. чоловік. Результат виявився несподіваним. Здійснення продрозкладки за допомогою армійських частин ще більше ускладнило ситуацію. Селяни приступали до збройного опору. Майже на всій території України, насамперед, у Донецькій, Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській губерніях, поширився повстанський рух, який розглядався владою як політичний бандитизм.

Нестача хліба привела до різкого скорочення видобутку корисних копалин, передусім вугілля. Нестача хліба і вугілля спричинила зупинки залізниць. Продовольча, вугільна і транспортна кризи вкінець розхитали матеріально-технічне постачання всієї промисловості. Чисельність робітників зменшилася наполовину порівняно з довоєнною. Рятуючись від голоду, робітники осідали в селах.

Катастрофічна криза особливо загострилася у зв’язку з посухою 1921 р. Вона загострила ситуацію з хлібом особливо у південних районах України. Невпинно збільшувалася кількість голодуючих. Тільки у степових губерніях республіки вона зросла із грудня 1921 по травень 1922 р. більше, ніж у три рази – із 1,2 млн. до 3,8 млн. чоловік, а по всіх губерніях – до 5,6 млн. осіб, що становило 25% населення України.

Особливої гостроти голод набув у 1922 р. У травні голова ВУЦВК Г.Петровський звернувся до ВЦВК з проханням припинити вивіз продовольства з УСРР, аргументуючи це тим, що на фронті боротьби з голодом в Росії – перелом в кращий бік. На Україні – навпаки. В листі Г.Петровського на адресу голови ВЦВК М.Калініна в травні 1922 р. вказувалося на те, що станом на 1 травня лише в п’яти губерніях України – Донецькій, Запорізькій, Катеринославській, Миколаївській та Одеській – більше 3,7 млн. голодуючих. “Маючи своє Поволжя, – наголошує Г.Петровський, – Україна з початку кампанії по 1 травня надіслала у прикріплені до неї голодуючі губернії РСФРР 960 вагонів продовольства, тобто в чотири рази більше, ніж своїм голодуючим губерніям, яким надіслано усього 232 вагона”.

Взимку 1922–1923 рр. трагедія повторилася: тільки дітей голодувало в Україні понад 2 млн. Головною причиною повторного голоду, як і у 1921–1922 рр., був інтенсивний вивіз хліба за межі республіки. Так, хлібний дефіцит степових губерній України в 1921–1922 господарському році становив майже 85 млн. пудів. Водночас до Росії було вивезено 27 млн. пудів зерна. У 1922–1923 р. цей дефіцит скоротився до 20 млн. пудів, причому він перекривався з верхом (в 15 млн. пудів) хлібними лишками у врожайних губерніях. Однак хлібні ресурси УСРР, як і раніше, були значною мірою вичерпані хлібозаготівельними органами. З України в цей час, навіть за неповними даними, було вивезено близько 18 млн. пудів зерна (2,5 млн. пудів до Росії – до січня 1923 р., і більше 15 млн. пішло на експорт).

Таким чином, з двох хвиль голоду, що прокотилися Україною в 1921–1923 рр., перша була зумовлена надмірним вивезенням хліба у голодуюче Поволжя та промислові центри Росії, в першу чергу – Москву і Петроград, а друга – вивозом українського зерна за кордон.

Узагальнюючих даних про втрати населення від голоду немає. Однак голод виявився фактором, який ефективніше, ніж каральні експедиції, втихомирював повстанців і противників радянської влади. Це збагнув центральний московський уряд і вперше в 1921–1923 рр. запровадив в Україні терор голодом.

Більшовики після жовтневого перевороту виношували ідею світової пролетарської революції. Важливим етапом до її здійснення вони вважали централізоване об’єднання національних республік. Процес утворення єдиної союзної держави розпочався ще в ході громадянської війни. В радянських республіках, що створилися на теренах Російської імперії, склалися тотожні суспільно-політичні устрої, утверджувалося монопольне керівництво партії комуністів. РКП(б) повністю контролювала партійні організації національних республік. Жорстка централізована побудова партії, її ідеологія та політика забезпечили в будівництві федерації особливе місце РСФРР.

Контроль Москви над національними республіками забезпечувався двома централізованими силами: РКП(б) (партійна еліта і низові функціонери), складовою частиною якої була КП(б)У (партійні функціонери від столиці до села) і командна еліта та командири Червоної армії всіх рангів, яким сліпо підкорялася солдатська маса. В роки громадянської війни необхідність централізації пояснювалася потребами спільної боротьби більшовиків за Радянську владу. Так, військовий і господарський союз між РСФРР і УСРР було оформлено 8 грудня 1920 р. За цим союзом республіки об’єднували комісаріати військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу та вищі ради народного господарства. Об’єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР, а при українському уряді мали своїх представників. Однак у цьому питанні повної одностайності не було. Вже в лютому-березні 1921 р. на Всеукраїнському з’їзді Рад проти договору висловилися укапісти (Українська комуністична партія – УКП) та українські ліві есери. Один із керівників УКП М.Авдієнко виступив з вимогою повного відокремлення України від Росії. Але з’їзд більшістю голосів ратифікував договір.

В таких умовах український радянський уряд зберігав певну самостійність. Коли в 1922 р. Сталін як генсек ЦК РКП(б) і нарком у справах національностей, висунув проект “Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками” і запропонував їх входження до РСФРР на правах автономії, то це викликало опір з боку національних урядів. Так, заслухавши доповідь голови ВУЦВК Г.Петровського, політбюро ЦК КП(б)У у жовтні 1922 р. ухвалило резолюцію про збереження незалежності УСРР і здійснення взаємин між радянськими республіками на основні раніше досягнутих угод. Тобто на основі “договірної федерації”.

В дискусію втрутився і Ленін. Він виходив з того, що Росія має визнавати себе рівноправною з УСРР та іншими радянськими республіками. Розуміючи, що не замасковане і відкрите поглинання Росією інших республік зведе нанівець підтримку більшовиків з боку національних меншин колишньої імперії і буде мати негативний резонанс серед народів колоніальних країн, він у статті “До питання про національності, або про “автономізацію” піддав критиці сталінську ідею як неправильну і несвоєчасну затію.

На той час для республік ленінські пропозиції про рівноправну федерацію були більш сприйнятливі, ніж план Сталіна. VII Всеукраїнський з’їзд Рад у грудні 1922 р. схвалив ідею створення Союзу РСР. Щоправда, депутатів-українців на цьому з’їзді було менше половини – 362 із 782 чол.

30 грудня 1922 р. I з’їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Цей договір проголошував, що незалежні радянські республіки (а їх керівники справді вірили, що це так) добровільно і на рівноправних засадах вступають у державний союз і передають ряд своїх повноважень органам центральної влади.

До компетенції союзного уряду входили:

– Торгівля;

– Військово-морські та іноземні справи;

– Залізничний транспорт;

– Поштово-телеграфний зв’язок.

Утворювалися відповідні загальносоюзні наркомати. Питання фінансів, продовольства, праці і робітничо-селянської інспекції увійшли до компетенції і союзного, і республіканських урядів, для чого створювалися союзно-республіканські наркомати.

Централізація основних наркоматів викликала протести з боку деяких республіканських керівників. Адже з самого початку проявилися негативні наслідки Союзу для України. Вже на ХІI з’їзді РКП(б) у квітні 1923 р. Х.Раковський заявив, що союзне будівництво пішло неправильним шляхом і запропонував відібрати у союзних комісарів 90% їхніх прав, передавши такі національним республікам. У липні 1923 р. Раковського було відкликано з України і відправлено повноважним представником СРСР до Великобританії.

Остаточне юридичне оформлення нового державного утворення відбулося на II з’їзді Рад СРСР (січень 1924 р.) Цей з’їзд прийняв Конституцію Радянського Союзу. Вона складалася з двох частин: Декларації і Договору про утворення СРСР. Конституція закріпила право кожної республіки на вихід із Союзу. Вона встановлювала, що територія республік не може бути змінена без їхньої згоди. Однак реальна влада в республіках належала єдиній РКП(б), а легальна опозиція була ліквідована, тому ясно, що ці суверенні права залишалися фіктивними.

У травні 1925 р. процес входження України до складу СРСР завершується прийняттям IX Всеукраїнським з’їздом Рад нового тексту Конституції УСРР, яка законодавчо закріпила вступ радянської України до СРСР. Фактичне торжество сталінського плану автономізації відбулося, республіка втратила незалежність. Вже в кінці літа 1925 р. голова РНК УСРР В.Я. Чубар надіслав Сталіну листа, у якому, спираючись на численні факти, вказував на стрімке посилення “надцентралізаторських тенденцій” і фактичне ігнорування центральними органами республіканського апарату управління.

Яскравим прикладом імперської політики центру є постанова ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 р. “Про врегулювання кордонів Української Соціалістичної Радянської Республіки з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Білоруською Соціалістичною Радянською Республікою”. Згідно з цією постановою до УСРР була приєднана територія, на якій проживало 278 081 чол., у той час як від України було відторгнено територію з населенням 478 909 чол. Поза межами республіки залишилася значна кількість українців. Таким чином, згадана постанова не вирішила питання про справедливе територіальне розмежування, в основі якого лежали б етнографічний принцип та економічна доцільність. Це змушувало українців звертатися до ВУЦВК і ЦВК Союзу з проханням повернути їх в Україну. З доповідною запискою з цього питання до ЦК ВКП(б) у травні 1927 р. звернувся ЦК КП(б)У. Спираючись на дані перепису населення 1926 р., ЦК КП(б)У зазначив, що “до цього часу на безпосередньо прилеглій до УСРР території РСФРР залишилося українське населення понад 2 млн., яке розташоване компактними масами в Курській і Воронезькій губерніях та Північнокавказькому краї”. В доповідній пропонувалося не тільки передати Україні райони, заселені переважно українцями, але й повернути Таганрозьку округу (71,5% українців) і за економічним інтересом Шахтинську округу (до 25% українців).

Отже, створення СРСР і входження до нього України, прийняття конституцій СРСР і УСРР зафіксували обрізаний суверенітет України в межах союзу, який згодом трансформувався в процес фактичного перетворення України у звичайну адміністративну одиницю унітарної держави.

2. Відбудова і розвиток народного господарства України в умовах нової економічної політики

Понад шість років безперервних війн і революцій дорого коштували Україні. Внаслідок збройної боротьби, терору, епідемій і вимушеної еміграції вона втратила до 4 млн. чол. Промисловість була зруйнована, обсяг її продукції зменшився майже в 9 разів. Валовий збір зернових становив лише 25% довоєнного. Вартість карбованця порівняно з 1913 р. знизилась в 13 тис. разів.

Однак причини катастрофічного стану економіки полягали не лише у воєнній руїні. Значною мірою це був наслідок політики “воєнного комунізму”, яка підірвала матеріальну заінтересованість виробників у наслідках своєї праці. Україна особливо постраждала від цієї політики. Її багаті ресурси нещадно експлуатувалися Червоною армією, і не тільки нею. Як зазначалося у резолюції V конференції КП(б)У (листопад 1921 р.), господарський розпад ніде не досягав такого величезного розміру, як в Україні.

Формально вся влада в УСРР належала Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Водночас реальна влада Рад неухильно знижувалася, і в перспективі звелася до чисто декоративних функцій. Уся повнота влади зосередилася в руках ЦК КП(б)У і РНК, які були виконавцями волі ЦК РКП(б) і члени яких призначалися московським керівництвом. Так, першим секретарем ЦК КП(б)У на початку 1921 р. було призначено росіянина В.М.Молотова, а головою РНК УСРР – болгарина Х. Раковського.

Останньою легальною опозицією в Україні була Українська Комуністична партія (УКП), що виникла в 1920 р. внаслідок виходу лівого крила з УСДРП. Серед лідерів були А.Річицький, Ю.Лапчинський, Б.Антоненко-Давидович. Однак, ця партія була малочисельна і не мала впливу на політичне життя.

Політика “воєнного комунізму” і економічна криза викликали масове незадоволення більшовиками, особливо у середовищі селянства. Проти більшовиків боролися селянські повстанські загони Мордалевича, Орлика, Левченка, Марусі, Каленика та ін. Найбільшим було формування Н.Махна. Після перемоги над Врангелем у листопаді 1920 р. командування Червоної армії вирішило ліквідувати свого вчорашнього союзника і несподівано вдарило по махновцях. Однак, незважаючи на те, що 60-тисячну армію очолив сам М.Фрунзе, загін Махна до серпня 1921 року завдавав відчутних ударів червоноармійцям.

Московське керівництво, Ленін розуміли, що подальше проведення політики “воєнного комунізму” може призвести до селянської війни. На Х з’їзді РКП(б) в березні 1921 р. Ленін переконав делегатів прийняти рішення про заміну продрозверстки натуральним продподатком. Було покладено початок системі заходів, які згодом прибрали назву нової економічної політики (НЕП).

Це була політика компромісів, вимушеного відходу від негайного будівництва комунізму за Марксом. Крім заміни розверстки натуральним податком і грошовим податком, що давало змогу селянам продавати надлишки власної продукції на ринку, неп допускав вільну внутрішню торгівлю, передачу дрібних підприємств в оренду і приватну власність, іноземні концесії. Запроваджувався госпрозрахунок на рівні трестів. Практично призупинилося заснування нових колгоспів і радгоспів, набув розвитку кооперативний рух. Однак, більшовицьке керівництво не збиралося відмовлятися від будівництва соціалізму. Тому вирішальні галузі економіки – важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля залишалися під контролем держави. Ленін вважав, що при збереженні диктатури пролетаріату неп забезпечить перемогу соціалізму над капіталізмом.

Рішення, прийняті партійним з’їздом у Москві, були обов’язковими і для України. Вже 27 березня 1921 р. ВЦВК УСРР прийняв закон про заміну розверстки податком. Розмір продподатку становив 117 млн. пудів зерна проти запланованих раніше продрозверсткою 160 млн. пудів. Але і це було багато для злиденного села, яке потерпало від голоду.

Незважаючи на всі труднощі, неп мав успіхи. У 1922 р. в основному вдалося покінчити з голодом (правда він був знову штучно створений в 1923 р.), ліквідувати повстанський рух селянства.

Хоча земля залишалася державною власністю, згідно з земельним законом УСРР від 22 листопада 1922 р. її передавали в приватне користування або в оренду селянам. Збагнувши вигоду і зрозумівши перспективу, практичні селяни-трудівники (тільки не ледарі і п’яниці) швидко відновили свою продуктивність. У 1925–1926 рр. виробництво зерна в Україні досягло довоєнного рівня.

Неп зумовив певні успіхи і у внутрішній політиці. Було припинено масові розстріли. Влада проголосила амністію решткам повстанців і членам не комуністичних партій. Українським політичним емігрантам гарантувалося вільне повернення в Україну.

Водночас не слід ідеалізувати і перебільшувати значення непу. Він не означав повного повернення до ринкової економіки. У 1922 р. Ленін заявив на XI з’їзді РКП(б), що відступ закінчено. Незважаючи на послаблення партійно-державного контролю, система управління економікою залишалася, по суті, командно-адміністративною.

9 серпня 1921 р. Ленін підписав “Наказ Ради народних комісарів про впровадження в життя засад нової економічної політики”. Це означало початок нового курсу у розвитку промисловості. Держава повинна була утримувати переважно великі підприємства. Дрібні заводи і фабрики передавалися у приватне господарювання. Дрібна промисловість передавалася в оренду. Фактично ж вся промисловість знаходилася під контролем держави. Перевагою серед орендарів користувалися організації – кооперативи, комнезами, артілі і т.п. За порівняно короткий час в Україні було здано в оренду 5200 підприємств, або майже половину наявної кількості.

На підприємствах, що відносилися до “командних висот”, парткерівництво вирішило налагодити господарювання без капіталістів, але методами, пристосованими до ринкових відносин. Більшовики змушені були тимчасово відмовитися від строгої регламентації промисловості (“главнізму”) і перейти до впровадження госпрозрахункової трестівської системи.

Великі заводи і фабрики у власність або в оренду не передавалися навіть трудовим колективам (хоча більшовики декларували фабрики і заводи робітникам).

Вже восени 1921 р. почали з’являтися перші трести. Так, величезний трест “Донвугілля” об’єднував переважну більшість великих шахт Донбасу, і на початку 1923 р. кількість робітників тресту сягала 94 тис. чоловік. Услід за трестами почали виникати синдикати – організації для закупівлі сировини, планування торговельних операцій і збуту однорідної продукції групи трестів. Діяльність синдикатів, організація оптових ярмарків і відкриття товарних бірж створювали ринок засобів виробництва.

На перше місце за темпами відбудови вийшла спочатку дрібна і кустарно-реміснича промисловість. Велика промисловість відставала. Найбільш вузьким місцем була кам’яновугільна промисловість. Тому уряд звернув особливу увагу на відродження Донбасу. Вже у 1925/26 господарському році Донбас давав 20 млн. т вугілля або 78% довоєнного рівня.

Із середини 20-х рр. почали будувати районні державні електростанції для обслуговування потреб районів.

Інтенсивно розвивалося машинобудування. Злиттям десятків підприємств було утворено 32 великих заводи сільськогосподарського машинобудування, які постачали свою продукцію і за межі України.

В 1925–1926. рр. довоєнний рівень промислового виробництва вперше було перевищено і з’явилася перспектива будівництва нових промислових підприємств.

Після завершення громадянської війни набирає розвитку цивільна авіація. 1 травня 1921 р. була організована авіалінія Москва–Харків. Лінію обслуговувало п’ять літаків “Муромець”. В травні 1924 р. було створено Державні авіамайстерні №7 (ДАМ №7). Конструкторський відділ майстерень очолював В.М. Хіоні. Колективом відділу було збудовано перший серійний радянський літак “Коник-Горбунець”. До осені 1924 р. на Одеському заводі було збудовано 31 літак.

Для координації зусиль по створенню пасажирського і транспортного повітряного флоту Рада Праці і Оборони (РПО) СРСР 9 лютого 1923 р. створила Раду по цивільній авіації. 12 березня 1923 р. в Харкові було створено Товариство Авіації та Повітроплавання України та Криму.

У квітні 1923 р. було створено акціонерне товариство “Укрповітрошлях”. Уряд України передбачав видати на підтримку товариства впродовж 1923–1926 рр. 350 тис. золотих карбованців. Успішно йшла передплата на акції товариства, яка дала більше 70% всіх коштів, витрачених на придбання літаків.

18 листопада 1923 р. в Харківському аеропорту відбувся урочистий мітинг передачі “Укрповітрошляху” п’яти літаків “Комета”. В квітні-травні відбулися пробні польоти, а з 25 травня почалися регулярні рейси на лініях Харків-Полтава-Київ та Харків-Кіровоград-Одеса загальною протяжністю 1090 км. В 1924 р. на повітряній лінії Харків-Київ було здійснено 62 рейси і 31 рейс на авіалінії Харків-Одеса. Перевезено 760 пасажирів, 137 кг пошти, 519 кг вантажу.

В 1928–1929 рр. з’являється можливість замінити на повітряних лініях України, та й СРСР, іноземні машини літаками К–4, К–5, збудованими під керівництвом визначного українського авіаконструктора К.О. Калініна.

З початком непу і впродовж 1922 р. українське селянство вперше припинило організовану збройну боротьбу проти Радянської влади.

Різними методами і засобами, як репресивними, голодом, так і економічними радянська влада зуміла домогтися ліквідації бунтівного потенціалу селянства. Важливою ланкою в цьому процесі виступали комнезами. Вони дали змогу штучно розділити село за майновою ознакою і створили резерв для формування нижчих ланок партійно-державного апарату. Неп ліквідував реквізиції продукції. Селянське господарство вже знало, які податки мало сплатити впродовж року і яка частина продукції залишиться в його розпорядженні.

У травні 1923 р. всі податки з селянських господарств були зведені до єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі. За ці гроші держава купувала у селян зерно на ринку. Чим успішніше йшли справи у сільському господарстві, тим більше податкових грошей одержувала держава.

В цілому розвиток сільського господарства на принципах непу мав помітні успіхи. За офіційними повідомленнями, обсяг валового сільськогосподарського продукту в 1925–1926 рр. досягнув довоєнного рівня. Річне виробництво зерна зросло від 57,7 млн. т у 1922–1925 рр. до 73,5 млн. т у 1926–1929 рр. За об’ємом валової продукції сільське господарство України вже у 1927–1928 рр. дещо перевищило рівень 1913 р. (зріс на 6%). Слід зауважити, що уже з середини 20-х рр., враховуючи те, що держава була монополістом у закупівлі селянського хліба, а значить, могла визначати рівень заготівельних цін, виникають так звані “ножиці цін”. Вони характеризувалися тим, що ціни на промислову продукцію були значно вищими, ніж на сільськогосподарську. Тому, коли товарна частина зернової продукції у валовому зборі в 1923–1924 рр. становила 26,2%, то в 1925–1926 рр. – вже 20,9%. Товарність сільського господарства знижувалася, виникали кризові явища в хлібозаготівлях. Селяни не бачили перспективи і не були заінтересовані нарощувати товарне виробництво навіть в умовах непу, хоча на початку його введення вони підтримували цю політику. Економічними важелями держава не могла стимулювати товарне сільськогосподарське виробництво.

У керівництві СРСР перемогли сили, що стояли на позиціях диктатури і адміністрування в політичному і економічному житті. Вони вирішили розселянити селянство і одержавити сільськогосподарське виробництво. Нехтуючи своїм же досвідом, державна партія вже в нових історичних умовах почала підготовку до нової спроби будівництва позаринкової економіки, а це означало згортання непу. Згортання непу і відмова від нього в кінці 20-х – на початку 30-х років повністю пов’язані із формуванням одноосібної диктатури Сталіна і проголошенням курсу на “розгорнуте будівництво соціалізму по всьому фронту”. Відхід Леніна від політичного життя на порядок денний поставив питання про його наступника. Найбільшим авторитетом у партії після Леніна користувався Л.Д. Троцький. Щоб не допусти ти його до найвищої посади в політбюро ЦК РКП(б), було утворено “трійку” у складі Г.Зінов’єва, Л.Каменева і Й.Сталіна. Останній, хоча і найменше відомий у партії, будучи генсеком з квітня 1922 р., зумів опанувати контроль над партапаратом. Особливою увагою була наділена Україна. При житті Леніна в Україні (як і в РСФРР) на чолі номенклатури стояв голова уряду. Перший секретар ЦК КП(б)У залишався другорядною фігурою. До 1923 р. головою РНК УСРР був Х.Раковський – довірена особа Леніна, друг Л.Троцького. Після поразки Раковського в боротьбі за незалежний статус України і зміцнення особистої влади з другої половини 1922 р. становище змінилося. Головою РНК УСРР було призначено В.Я.Чубаря. В Україні розгорнулася чистка кадрів, залишалися на посадах тільки ті, які беззастережно підтримували одноосібну диктатуру Сталіна. Формування одноосібної диктатури Сталіна нерозривно зв’язане із концепцією планової економіки. За часів непу державна партія не перешкоджала так званим плановикам-генетикам, які розглядали планові завдання як прогноз, при виконанні якого слід виходити із об’єктивних реальностей ринку. Однак уже в грудні 1927 р. ХV з’їзд ВКП(б), керуючись висловом Сталіна, що наші плани – це не плани-прогнози, а плани – директиви, проголосив пріоритет державного плану над ринком. З’їздівські директиви для складання першого п’ятирічного плану передбачали знищити товарно-грошові відносини у найближчому часі. Відповідно до директив ХV з’їзду для розробки першого п’ятирічного плану було створено два варіанти плану – відправний із середньорічними темпами промислового зростання на 18% і другий, більш напружений – “оптимальний” – на 22%. ХVІ конференція ВКП(б) у квітні 1929 р. схвалила оптимальний варіант. Перша п’ятирічка виконувалася за сумою річних планів, які досить суттєво відрізнялися від директивного, оптимального плану. Та і поки його розробляли, в щорічні плани вносилися все нові і нові корективи в бік підвищення темпів і показників. Це означало введення надзвичайних заходів, які перетворювалися в політику нового комуністичного штурму. Така політика зустріла опір з боку М.Бухаріна, О.Рикова і М.Томського. Два останні були членами політбюро ЦК РКП(б) з 1922 р., а Бухарін з 1924 р. Позиція цих авторитетних діячів партії і держави отримала назву “правий ухил”. Праві були “розгромлені”, і сталіністи розпочали чистку партії, яка тривала з травня 1929 р. по травень 1930 р. Всі прихильники правих “вичищалися” з партії і залишалися прихильники Сталіна. Так зміцнювалася одноособова диктатура Сталіна і формувався культ його особи.

За таких умов розроблявся і на ХVІ з’їзді ВКП(б) в червні 1930 р. був проголошений курс на “розгорнуте будівництво соціалізму по всьому фронту”. Цей курс підтримав і XI з’їзд КП(б)У (червень 1930 р.) У рішеннях з’їздів підкреслювалося, що віднині соціалістичні відносини (в СРСР і в Україні), що спиралися досі майже виключно на соціалістичну промисловість, починають спиратися також і на швидко зростаючий соціалістичний сектор в сільському господарстві (радгоспи і колгоспи).

3. Соціально-економічні перетворення в Україні У 20–30-ті роки

В кінці 20-х рр. комуністично-державне керівництво, посиливши процес відчуження виробника від засобів виробництва, повністю стає на шлях директивного планування, адміністрування і позаекономічного примусу. В умовах постійної “надзвичайності” для політичного керівництва виникла потреба міцної державної влади, яка могла б не тільки контролювати, а й направляти суспільні процеси. Для виконання цих завдань така сила вже була в стадії формування, починаючи із 20-х рр., і утвердилася в 30-х роках, прибравши уже пізніше назву тоталітарного режиму. Термін “тоталітаризм” (у перекладі з італійської – охоплюючий все в цілому) було вжито італійськими критиками Муссоліні на початку 20-х рр., коли в Італії склалася однопартійна фашистська система. Починаючи з 1929 р., цей термін почали застосовувати для характеристики політичного режиму в СРСР. Зосередимо нашу увагу на характерних проявах тоталітаризму і його зміцненні в Україні. Їх можна звести до такого.

1. Утвердження комуністичної ідеології як єдиної в суспільстві і монополізація нею права на істину. Остаточну монополію офіційної ідеології на істину мали забезпечувати органи цензури, утворені в Україні на початку 20-х рр. Сам процес утвердження комуністичної ідеології як єдиної державної проходив у боротьбі з релігією, з ухилами у партії, у “боротьбі” із “зміновіхівцями”, яка завершилася у 1924 р. Утвердження комуністичної ідеології зв’язане із репресіями проти діячів науки, освіти, культури як в Україні, так і в цілому СРСР.

2. Усунення з політичної арени інших політичних партій і монополізація влади більшовицькою комуністичною партією. На завершальному етапі громадянської війни в Україні в легальних умовах працювали три партії:

– КП(б)У – найбільш масова, керівна, державна, фактично філіал РКП(б) в Україні;

– Українська партія соціалістів-революціонерів (боротьбисти). На початку 1919 р. партія співпрацювала із КП(б)У. Представники партії входили до РНК УСРР. Однак боротьбистів змусили самоліквідуватися і в березні 1920 р. вони злилися із КП(б)У. Серед лідерів цієї партії були такі відомі діячі, як О.Шумський, Г.Гринько, Г.Михайличенко, П.Любченко;

– Українська комуністична партія (укапісти). Партію було утворено на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Лідери партії – А.Річицький, Ю.Лапчинський, Б.Антоненко-Давидович виступали за незалежну Україну. У 1924 р. партія нараховувала 200 чол. В 1925 р. партія “самоліквідувалася”. Частина укапістів вступили до КП(б)У.

Отже, комуністи-більшовики безцеремонно усунули з політичної арени навіть легальні партії. Щодо нелегальних партій і організацій, то проти них було оголошено справжню війну.

3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом.

4. Одержавлення суспільства. Воно виявлялося в тому, що було знищено або максимально звужено незалежне від держави суспільне життя.

5. Партійно-державний апарат всіх рівнів встановив тоталітарний контроль над сферою економіки і продовжував зміцнювати централізоване керівництво нею. В результаті утворилася адміністративно-командна система як форма організації суспільства із відповідним типом управління. Така система включає суб’єк та політичних рішень (політична влада), механізм забезпечення виконання цих рішень (апарат) і об’єкт, на який спрямовано ці рішення (суспільство, клас, соціальна група, індивід).

Особливо важливим елементом адміністративно-командної системи був апарат, який служив провідником політики “верхів” у “низи”. Сталін завжди підкреслював, що питання про держапарат було одним із найістотніших питань радянського будівництва, і що кадри вирішують все. Для того, щоб тримати апарат, кадри у німому підпорядкуванні зверху до низу, час від часу підкреслювалося, що апарат дуже громіздкий, бюрократичний і т.п., що його треба скорочувати тощо.

Отже, командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. Її основним стрижнем була “надзвичайна система” суспільної організації, яка базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу. Збереження і зміцнення такої системи неможливе без насилля, репресій. Насилля навіть не маскувалося. На ХVI з’їзді ВКП(б) Сталін заявив, що репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу. Невід’ємною частиною тоталітарного режиму був репресивний апарат.

У грудні 1927 р. ХV з’їзд ВКП(б) проголосив пріоритет державного панування над ринком. План – це директиви, які треба було виконувати обов’язково. 3 жовтня 1928 р. розпочався перший рік першої п’ятирічки. Взагалі, наприкінці 20-х рр. у внутрішній політиці СРСР відбувся різкий поворот. Правляча верхівка зміцнила свої позиції і вже не потребувала компромісів для збереження власного панування. Розгромивши суперників у боротьбі за владу, Сталін перейшов до прямого насильства в будівництві “соціалізму”. Значних змін зазнала й політика щодо України.

Поворот у внутрішній політиці виявився, насамперед, у прискоренні темпів індустріалізації. Ленін писав, що фундаментом соціалізму може бути лише велика машинна індустрія. Проте на кінець 20-х рр. СРСР, включаючи і Україну, залишався аграрною, селянською країною. Більшовицька партія проголосила курс на індустріалізацію, який передбачав перетворення СРСР з держави, що ввозить машини і устаткування, у державу, яка їх виробляє, з аграрної країни – в промислову. Оскільки СРСР жив у постійному очікуванні війни з світовим імперіалізмом, цю грандіозну перебудову планували здійснити в стислі терміни, щоб встигнути створити оборонну промисловість для майбутньої війни. Поставало питання: де взяти кошти для індустріалізації? На Заході первісне нагромадження капіталу відбувалося за рахунок експлуатації селянства і пограбування колоній. Більшовицькі теоретики на словах відкидали такий шлях для СРСР, але фактично його було втілено в життя. “Внутрішньою колонією” для радянської промисловості стало селянство, і в першу чергу, українське.

Перший п’ятирічний план (1928–1932 рр.) передбачав напружені, але реальні темпи приросту промисловості в середньому за рік. Водночас в процесі виконання п’ятирічки Сталін шляхом адміністрування, директив почав вимагати різкого підвищення планових цифр. Це привело до диспропорцій і зривів. Так, планом передбачалося збільшити видобуток вугілля в Донбасі з 27 до 53 млн. т. В процесі п’ятирічки ці завдання збільшили до 80 млн. т. Фактично в 1933 р. видобуток вугілля досяг 45 млн. т. Ви плавку чавуну в Україні планували збільшити із 2,4 до 6,6 млн. т. У 1933 р. було виплавлено 4,3 млн. т. Всупереч заяві Сталіна про виконання п’ятирічки за чотири роки і три місяці насправді за сукупністю показників вона не була виконана, навіть за п’ять років. Разом з тим перша п’ятирічка мала важливі наслідки для України. Республіка отримала більше 20% загальних капіталовкладень, з 1500 нових підприємств близько 400 будувалися в Україні. У 1932 р. стала до ладу перша черга Дніпровської ГЕС. Споруджувалися великі підприємства – “Запоріжсталь”, Харківський тракторний завод тощо. У другій і третій п’ятирічках процент інвестицій для України зменшився. З 4500 підприємств, що будувалися у другій п’ятирічці (1933–1937 рр.), в Україні розміщувалися близько 1000, у незакінченій третій п’ятирічці (1938–1941 рр.) – 600 із 3000. Це було пов’язано з планами створення нової промислової бази на Сході, де заводи знаходилися в більшій безпеці на випадок війни. Напружені плани потребували інтенсифікації праці робітників. Цього досягали двома шляхами. Перший – експлуатація масового ентузіазму. Для цього використовувалися так зване “соцзмагання”, зустрічні плани, рух новаторів, нагородження орденами, присвоєння звання Героя Соціалістичної праці і т.п. У 1935 р. було широко розрекламовано рекорд вибійника шахти “Центральна-Ірміно” в Донбасі Олексія Стаханова, який з допомогою двох помічників вирубав за зміну 102 т вугілля, перевиконавши норму в 14,5 разів. Досягнення Стаханова було негайно використано для організації змагання за перевиконання норм виробітку – стаханівського руху. Другий шлях – прямий примус і залякування. Тих, хто не виявляв особливого ентузіазму, змушували працювати під страхом адміністративного покарання.

Успіхи перших п’ятирічок безсумнівні і гідні подиву. Навіть враховуючи те, що тодішня статистика фактично не відображала дійсність, дореволюційний рівень промисловості був набагато перевищений. Стали до ладу металургійні гіганти “ Запоріжсталь”, “Криворіжсталь” і “Азовсталь”. Давали продукцію тракторний і турбінний заводи в Харкові, машинобудівні підприємства в Києві, Одесі, Миколаєві. Виникли нові галузі промисловості, зокрема хімічна.

Успішно розвивалася цивільна авіація. 1930-ті роки – період її бурхливого розвитку в Україні. В січні 1930 р. шляхом злиття двох акціонерних товариств – “Укрповітрошлях” і російського “Добролет” було створено Всесоюзне товариство цивільного повітряного флоту (ЦПФ) – ВТЦПФ. Пізніше назву було замінено на Всесоюзне об’єднання цивільної авіації (ВОЦА). В лютому 1931 р. введено нову назву – Головне Управління ЦПФ (ГУЦПФ) СРСР, а з 25 березня 1932 р. ГУЦПФ присвоїли назву “Аерофлот”. З цього часу цивільна авіація України розвивалася як одне із відділень всесоюзного Аерофлоту впродовж наступних десятиліть.

В період з 1930 р. і до початку другої світової війни в Україні йшов процес розвитку матеріально-технічної бази цивільної авіації. В ці роки діяло більше 30 аеропортів. Найбільш відомими та сучасними аеропортами були Харківський, Київський (в Броварах). Аеропорти діяли в Дніпропетровську, Донецьку, Миколаєві, Кривому Розі, Одесі, Мелітополі, Кіровограді, Умані, Полтаві, Сумах, Вінниці, Ворошиловграді тощо. Діяли гідроаеропорти в Одесі і Севастополі. В довоєнні роки постійно зростала мережа авіаліній України. Так, в 1939 р. авіалінії України перевищували 27 тис. км. і порівняно з 1928 р. зросли майже в 9 разів. На повітряних трасах експлуатувалися літаки визначного українського авіаконструктора Костянтина Олексійовича Калініна (1889–1938 рр.; розстріляний після катувань у воронезькій тюрмі НКВС). Особливо це стосується його літаків К–5, які впродовж 10 років були основою літакопарків цивільної авіації не тільки України, а й всього СРСР. В 1930-ті рр. в Україні діяли два вищі навчальні заклади, що готували спеціалістів для цивільної авіації зокрема і для авіації взагалі. 17 квітня 1930 р. було створено Харківський авіаційний інститут (ХАІ), а 25 серпня 1933 р. – Київський авіаційний інститут ЦПФ (КАІ ЦПФ) (нині – Національний авіаційний університет). До початку другої світової війни тільки ці два інститути підготували близько 2000 висококваліфікованих спеціалістів для потреб авіації України. Крім того, готували спеціалістів для потреб ЦПФ Харківський (1930 р.), Валківський і Краснокутський Харківської обл. (1931 р.), Київські (1933 р.) авіатехнікуми. Широко застосовувався ЦПФ в народному господарстві України. Літаки використовували для розсівання міндобрив, аеросівби, для боротьби із шкідниками сільськогосподарських культур, лісовими шкідниками, малярійним комарем, саранчою тощо. Найбільш активно використовувалися літаки для перевезення пасажирів. В 1933 р. було перевезено 9 900 пасажирів, а за п’ять довоєнних років було перевезено 109 461 пасажира.

Отже, успіхи довоєнних п’ятирічок були значними, але досягнуті вони були надто дорогою ціною. Наслідки індустріалізації для України неоднозначні:

– З аграрної країни республіка перетворилася в індустріальну.

– Розгорнувся процес українізації робітничого класу. Формувався національний робітничий клас, який до цього був переважно російським, а також технічна інтелігенція.

– Розгорнувся процес урбанізації. Якщо до індустріалізації лише кожен п’ятий житель України мешкав у місті, то в кінці 30-х рр. – кожен третій.

– Для одержання коштів для індустріалізації експлуатувалося і грабувалося українське село.

– Демонтовано неп і запроваджено командно-адміністративну систему в економіці. Трестівський госпрозрахунок замінили госпрозрахунком підприємств.

– Ліквідовано рештки економічної самостійності України. Велика промисловість перейшла у розпорядження загальносоюзних наркоматів.

– Створено атмосферу напруження, підозри, доносів, пошуку “шкідників”, яка сприяла розгортанню масових репресій.

Ще більш драматичні зміни відбувалися у сільському господарстві України. В 1929 р. партійно-державне керівництво розпочало масову колективізацію, яку шляхом репресій і терору завершили суцільною колективізацією селянських господарств. Це одна з трагічних сторінок історії нашого народу. Теоретики і практики більшовицького соціалізму були впевнені, що побудувати його неможливо без ліквідації приватної власності на землю і переходу до колективного господарювання на селі. Тому, обдуривши селян, як ми уже підкреслювали, гаслом “Земля-селянам!”, більшовики відразу ж після Жовтневої революції на добровільній основі почали створювати колективні господарства: комуни, товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи), радгоспи, сільськогосподарські артілі. Особливого ентузіазму селяни не проявляли. Весною 1918 р. таких колективів в Україні було близько 50, у кінці 1920 р. – 960. В роки непу створення колгоспів продовжувалося переважно на добровільній основі, але досить повільними темпами. Проте, такі колективні господарства, сформовані в основному із бідняцьких господарств, були малоефективними, що багато в чому залежало від невміння вести господарство і від нестачі техніки та реманенту. В жовтні 1927 р. колгоспи об’єднували більше 1% селянських господарств. Як уже підкреслювалося вище, бурхливо розвивалися різні форми кооперації.

До початку масової колективізації селяни ще до певної міри зберігали свою економічну незалежність і самодіяльність. Та це суперечило планам тоталітарної системи. Економічними важелями держава не могла впливати на відносини із селянами-власниками. Залишалося єдине – насильницькими методами підкорити цих селян-виробників зерна та інших продуктів харчування та сировини для промисловості. Тому черговою жертвою сталінського терору стало селянство. Щоб забезпечити державу товарним зерном, потрібно було форсувати колективізацію. Першим поштовхом для такого форсування стали хлібозаготівельні кризи 1928–1929 рр. 1928 р. приніс Україні неврожай. І хоч було ясно, що хліба не вистачає, влада примушувала селян здавати його державі за цінами, значно нижчими за ринкові. Селяни стали всіляко ухилятися від таких хлібозаготівель. Тоді, за наказом Сталіна почалися реквізиції зерна, як це робилося у роки “воєнного комунізму”. Саме це і означало крах непу по відношенню до селян. В результаті проведених “надзвичайних заходів” з України, враховуючи неврожай, стягли на 33% більше хліба, ніж у 1927 р. У багатьох районах почався голод. Сталін продемонстрував особисто, як треба проводити хлібозаготівлі під час його поїздки до Сибіру в січні 1928 р. Застосований ним “уральсько-сибірський” метод заготівель ґрунтувався на принципі самообкладання, яким село розколювалося на групи за майновою ознакою. Кожному селу давали завдання на продаж хліба, а доведення його “до двору” відбувалося за рішенням сільських сходів. Селян, які не виконували рішення зборів, спочатку штрафували у п’ятикратному розмірі вартості хліба, що підлягав здачі, а потім майно їх розпродували з торгів. Частина вилучених коштів перераховувалася у фонди кооперування і колективізації бідноти, щоб забезпечити корисливу заінтересованість бідноти у проведенні в життя нових законів. Такий метод застосовували в Україні весною 1929 р.

Чим було викликане повернення до “воєнно-комуністичних” методів? Індустріалізація вимагала величезних коштів, які планувалося “перекачати” із сільського господарства у промисловість. Методи непу не влаштовували, і з непом було покінчено. Однак постійно застосовувати “надзвичайні заходи” до маси самостійних селян-господарів було неможливо. Зовсім легко можна було забирати хліб у колгоспів. Справді, колгоспник – це вже не селянин у традиційному значенні слова. Він був зобов’язаний підкорятися безпосередньому начальству – бригадиру і голові колгоспу, від яких залежав у всьому. Ці посадові особи, у свою чергу, залежали від районної “трійки” – секретаря райкому партії, голови райвиконкому і начальника ДПУ. Ті, хто слухняно виконував рішення “трійки”, заохочувалися, хто ж не виконував, отримував догану, виключався з партії, відправлявся в концтабори, тюрми, а декого й розстрілювали. Маючи таку систему “виробничих відносин”, держава не мала особливого клопоту із заготівлями хліба. Вже восени 1929 р. обмолочений хліб прямо із колгоспних полів вивозили на державні зсипні пункти та елеватори. Такий метод сподобався керівництву, і Сталін вирішив приборкати опір селянства шляхом суцільної колективізації.

Пленум ЦК ВКП(б) у листопаді 1929 р., заслухавши доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, визнав головним завданням комуністів України проведення суцільної колективізації степу України. У постанові ЦК ВКП(б) “Про темпи колективізації і заходи допомоги колгоспному будівництву” (січень 1930 р.) ставилося завдання завершити колективізацію в республіці восени 1931 р., а в крайньому разі – весною 1932 р. Особливо жорс токо проводили колективізацію зимою 1930 р. Партійно-радянські працівники і так звані активісти-бідняки заганяли в колгоспи силою, усуспільнювали всю худобу, навіть домашню птицю. У відповідь селяни почали різати свою худобу. Між 1928 і 1932 рр. поголів’я худоби в Україні скоротилося удвоє.

С.Косіор, намагаючись догодити Сталіну, який планував провести колективізацію десь за рік, нехтуючи навіть постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р., вже 24 лютого цього ж року підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій із закликом колективізувати степ за час весняної посівної 1930 р., а всю Україну – до осені 1930 р. Районні власті, з метою також вислужитися, готові були ще скоротити ці терміни. В той час Україна в адміністративному відношенні (територіальному) розділялась на райони. Всього був 581 район, в яких нараховувалося 5054 тис. селянських господарств. Ос кільки селяни без захоплення відносилися до колективізації, Сталін і його поплічники в комісії політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В.Молотова поставили завдання – шляхом роз’єднання села на окремі групи селян – домогтися залучення їх до колгоспів. Комісія підняла проблему куркульства. Фактично куркулів-експлуататорів уже не було. Ще під час зрівняльного по ділу землі в 1920–1923 рр. власті винищили усіх глитаїв, які будували свій добробут на необмеженій найманій праці. В 1930 р. заможні господарства – це ті, хто своєю працею створив собі якийсь достаток. Їх було оголошено куркулями. Комісія розробила порядок розкуркулювання. Куркулі ділилися на три категорії. До першої віднесли учасників і організаторів антирадянських виступів та терористичних актів. Їх пропонувалося ізолювати в тюрмах і концтаборах. До другої категорії потрапляли всі, хто виявив менш активний опір, їх виселяли у віддалені райони півночі СРСР, разом із сім’ями. У третій категорії були ті, хто не чинив опору. Їм виділяли земельні ділянки за межами колгоспних земель. В Україні розпочалася ліквідація куркульства як класу. Тих, хто не вступав до колгоспу, оголошували підкуркульниками. Під силою страху селяни змушені були йти до колгоспів. Ліквідація на практиці означала фізичне знищення заможних селян-господарів і тих, кого підозрювали у ворожості до радянської влади. Перша хвиля розкуркулювання проводилася з другої половини січня до початку березня 1930 р., вона охопила 309 районів, де налічувалося 2 524 тис. господарств.

На 10 березня 1930 р. було розкуркулено 61 887 господарств, або 2,5%. Всього ж за час проведення колективізації було розкуркулено 352 тис. селянських господарств. В результаті таких заходів восени 1931 р. питома вага колгоспних дворів серед селянських господарств досягла 67%, а до кінця 1932 р. було колективізовано майже 70% господарств з охопленням 80% орної землі. До 1940 р. майже всі українські селяни входили до 28 тис. колгоспів.

Наслідки колективізації драматичні:

– Сільськогосподарське виробництво було до того підірване, що рівень 1928 р. у виробництві зерна і поголів’я худоби вдалося відновити лише у 1950-х роках.

– Ліквідовано економічну самостійність селян. Їх знову повернули у стан кріпаків.

– Поневолення останнього порівняно незалежного класу селянства сприяло дальшому зміцненню адміністративно-командної системи. Контроль сталінського партійно-державного апарату над громадянами став повністю тоталітарним.

– Знищено найбільш кмітливу і працьовиту частину селянства, у решти зникла матеріальна заінтересованість у результатах праці. Зникло почуття власника-господаря. Відбулося “розселянювання”.

– Наслідком колективізації був голодомор 1932-1933 рр. в Україні. Причини голоду тепер з’ясовані повністю. Так, це був наслідок безвідповідальної, антинародної, злочинної політики московського центру і їх прислужників в Україні, спрямованої на добування коштів для індустріалізації. Доля селян до уваги не бралася. Голод не був наслідком стихії, а був організований керівництвом, як московським, так і українським штучно. Це був справжній геноцид проти українського народу.

Колективізація привела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. У 1930 р. валовий збір зерна в Україні становив 23 млн. т., у 1931 р. – 18, 1932 р. – 13. Хліба вистачало для забезпечення населення України, але московське керівництво продовжувало встановлювати для України непомірні хлібозаготівельні плани. В результаті вже наприкінці 1931 р. в Україні почався голод. Навіть в умовах голоду хлібозаготівлі нарощувалися. В 1931 р. Україна здала державі 39% загального збору зернових, у 1932 р. – 55%. Для проведення заготівель залучали регулярні війська і ДПУ. До організації голодомору в Україні причетні Л.Каганович, В. Молотов, С.Косіор, В.Чубар, сталінський посланець П.П. Постишев – другий секретар ЦК КП(б)У – диктатор України. За його вказівкою в селах проводилися обшуки і вилучалося останнє зерно.

Взимку і навесні 1933 р. – апогей голоду. Люди їли все: від товченої кори дерев, тирси, щурів, жаб до людського м’яса, а пошуки і вилучення хліба і харчів тривали. В результаті голодомору загинуло від 3 до 4,5 млн. селян, а повні дані загиблих і втрат з урахуванням зниження народжуваності склали від 5 до 6 мільйонів. Деякі дослідники наводять і більші цифри – 7 млн. Голод 1933 р. – найбільш страхітливий серед численних злочинів сталінщини. Радянський режим так залякав селян, що вони стали слухняними виконавцями волі зверху, безправною часткою системи командної економіки. Для закріплення перемоги колгоспного ладу і його зміцнення були створені політвідділи МТС і радгоспів. Вони зосередили у своїх руках всю повноту влади у сільськогосподарському виробництві. Використовуючи політику батога і пряника (скасування продрозкладки, преміювання натурою, поліпшення побутових умов на селі тощо), вони налагоджували громадське господарство, слухняне до партійного керівництва. Намагаючись якось зацікавити селян-колгоспників у піднесенні громадського господарства, у колгоспах створювали бригади з постійним складом працюючих, за ними закріплювали земельні площі, машини, реманент, робочу і продуктивну худобу. Було ліквідовано знеосібку. Кожна бригада відповідала за свою земельну ділянку. З весни 1933 р. почали виникати у бригадах ланки, що вирощували технічні культури. Держава дбала про технічну базу колгоспів. Так, за кожний рік другої п’ятирічки в Україні виникало 73 МТС. Не слід думати, що нарешті влада почала піклуватися про селянство. Вона переслідувала ту ж саму мету – експлуатацію безправних, безпаспортних селян-колгоспників на користь промисловості. До кінця 1934 р. кризу колгоспного ладу було подолано. Свідченням цього стала відміна карткової системи розподілу продовольчих товарів і ліквідація політвідділів МТС.

.

Починаючи з 1929 р., особливо після помпезного відзначення 50-річчя Сталіна, культ його особи набуває великого розмаху, його вже називають найвеличнішим і наймудрішим, батьком усіх часів і народів. Зростання культу особи і утвердження тоталітарної системи у СРСР – єдиний процес, зв’язаний із репресіями, які продовжувалися. Починаючи із 1929 р., масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні:

перша (1929–1931 рр.) – примусова колективізація, розкуркулювання (про що вже говорилося вище), ліквідація УАПЦ, процес СВУ;

друга (1932–1934 рр.) – голодомор, постишевський терор, “кіровська” хвиля;

третя (1936–1938 рр.) – “великий терор”.

Злочинна партійно-державна владна структура, яка сприяла зміцненню культу особи Сталіна і його диктаторської влади, водночас почала шукати шляхи виправлення становища. Така спроба відбулася в січні 1934 р. на ХVII з’їзді ВКП(б). Виступити проти Сталіна прямо на з’їзді було смертельно небезпечно. Єдина можливість усунути його від керівництва – це під час таємного голосування при виборах ЦК ВКП(б). Справді, Сталін набрав менше голосів, ніж деякі інші кандидати. Перше місце зайняв С.Кіров. 1 грудня 1934 р. С.Кіров був убитий. Сталін позбавився суперника і дістав підставу розпочати терор проти міфічних “ворогів народу”, переслідуючи єдину мету – утриматися при владі і зміцнювати свою особисту диктатуру. Репресії переросли у масові особливо після лютого-березня 1937 р., коли Сталін на пленумі ЦК ВКП(б) заявив, що країна в небезпечному становищі через підступи ворогів. Вже 31 липня 1937 р. ЦК ВКП(б) затвердив наказ М.Єжова місцевим органам НКВС, що за чотири місяці треба репресувати 268 950 чол., з яких негайно знищити 75 950. І тут також планові завдання, які за традицією перевиконувалися. Репресії здійснювалися позасудовими трійками у складі першого секретаря обкому партії, начальника обласного управління НКВС і прокурора області. У грудні 1934 р. на процесі “Українського центру білогвардійців-терористів” засуджено 28 чол., переважно письменників і діячів культури. В 1935 р. Постишев оголосив про викриття “Всеукраїнського боротьбистського центру”, винищено колишніх боротьбистів. Проведено процеси “Національно-терористичного центру”, “Національно-терористичної групи професора М.Зерова”, “Блоку українських терористичних груп”, “Троцькістського на ціо на ліс тичного терористичного блоку”. В 1936 р. сфабриковані справи “Українського троцькістського центру”, “Соціал-демократичної партії України”. В 1937 р. була ліквідована майже вся верхівка ЦК КП(б)У і уряду УРСР. Був страчений один із організаторів КП(б)У Е.Квірінг. Заарештовано Х.Раковського (розстріляний в 1941 р.) За нез’ясованих обставин загинув голова РНК УРСР (з 1933 р.) П.Любченко. Не уникли ліквідації й організатори репресій попередніх років. Був відкликаний з України П. Постишев (розстріляний в 1940 р.) Подібна доля спіткала С.Косіора і В.Чубаря. Був ліквідований нарком внутрішніх справ України В.Балицький. Із 102 членів і кандидатів в члени ЦК КП(б)У репресовано (переважно вбито) 100 чол. З 11 членів політбюро загинуло 10, з п’яти кандидатів у члени політбюро-чотири, з дев’яти членів оргбюро – всі. Не припинилися репресії і після того, як партійну організацію республіки очолив М.С. Хрущов (січень 1938 р.). Тепер всі репресовані засуджувалися до розстрілу. Головними наслідками масових репресій стали фізичне винищення активної і інтелектуальної частини нації, моральне розтління тих, кого терор не зачепив. За розміром винищення населення власної країни сталінський терор не знав собі рівних в усьому світі. Тому у пам’яті людей він ще залишився під назвою “великого терору”.

4. Національно-культурне будівництво

У квітні 1923 р. ХІІ з’їзд РКП(б), засудивши всі місцеві націоналізми, оголосив великодержавний ро сійський шовінізм як головну небезпеку в СРСР. З’їзд проголосив політику “коренізації”, яка означала залучення представників корінних національностей до компартій і державного апарату, вживання національних мов у партійній та державній роботі, освіті, книжковому видавництві, пресі, у всіх сферах життя республік. В Україні процес здійснення цієї політики отримав назву “українізація”.

Радянські комуністичні історики вважали такий поворот логічним продовженням ленінської національної політики. Зарубіжні дослідники часто вживали термін “обманна українізація”. Вже в ті часи певна частина відомих українських діячів вважали таку політику обманною, такою, що ставила за мету виявити націоналістично налаштованих громадян України і потім репресувати їх. Іншими словами, “коренізація” була, як і неп, вимушеною політикою відступу і компромісів з метою укріплення комуністичної ідеології. Так, на початку 20-х рр. КП(б)У була чужим тілом в українському суспільстві. Вона спиралася, в першу чергу, на неукраїнські елементи. У 1922 р. з 55 тис. членів партії 54% становили росіяни, 23% українці, 14% євреї. В урядовому апараті українців було 35%. Для підтримки влади необхідно було надати партії і уряду національного вигляду. Цього вимагали національно свідомі українські комуністи, переважно очолювані О.Шумським, В.Еланом-Блакитним – вихідцями з партії боротьбистів, а згодом – і колишні укапісти, які під проводом М.Ткаченка і Ю.Мазуренка у 1925 р. також приєдналися до КП(б)У. Українізація стала реакцією на українське національне відродження, яке розвивалося незалежно від більшовиків. За словами письменника М.Хвильового, “українізація є результат нездоланної волі 30-ти мільйонної нації”. У свій час С.Петлюра так писав про “українізацію”: “Взагалі справа українізації справляє враження певного тактичного ходу з боку більшовиків і коли він не дасть бажаних наслідків, то про нього швидко забудуть”.

Українізація зустріла сильний опір особливо з боку неукраїнської і обрусілої верхівки ЦК КП(б)У. В партапараті поширювалась теорія “боротьби двох культур”. Проповідником і захисником цієї теорії став секретар ЦК КП(б)У Дмитро Лебідь.

До керівництва республікою прийшли нові люди. У 1923 р. головою РНК УСРР став українець Влас Чубар, а генерального секретаря ЦК КП(б)У німця Е.Квірінга замінив Л. Каганович (слухняний сталінець, єврей, родом з України). Наркомат освіти очолив Олександр Шумський, наркомат юстиції – Микола Скрипник. Після цього українізація пішла успішніше. В 1923 р. в партії було 489 тис. З них – українців 60%, росіян 23%, інших 17%. Проте українці зосереджувалися переважно на нижніх щаблях партійної ієрархії. У ЦК КП(б)У в 1924 р. українці становили 16%, у 1925 р. – 25%, в 1930 р. – 43%. Посади генерального секретаря КП(б)У займали не українці, за винятком (з 1921 по квітень 1923 р.) Д.Мануїльського. Центром українізації став наркомат освіти, якому підлягали всі ділянки культури. Наркомат очолював О.Шумський, а після його усунення у 1927 р. – М.Скрипник. Українська освіта своїм успіхам вдячна передусім йому.

В другій половині 20-х рр. українізація зазнала перших ударів. Це штовхало свідомих українців до опозиції, ідейними виразниками якої в 20-ті роки стали М.Хвильовий (Фітільов), О.Шумський і М.Волобуєв (перший і останній – росіяни).

Незважаючи на недоліки, українізація привела до ліквідації неписьменності, розгортання мережі освітніх установ, розвитку вищої школи. Кількість вузів в Україні збільшилася із 19 у 1914/15 навчальному році до 129 у 1938/39 р., а чисельність студентів у них збільшилася із 27 тис. до 124 тис. 23 серпня 1933 р. РНК СРСР прийняла постанову про створення Київського авіаційного інституту на базі авіафакультету Київського машинобудівного інституту. В 1933 р. на всі курси чотирьох факультетів – експлуатаційного, двигунобудівного і наземних споруд було зараховано 898 студентів. В липні 1939 р. відбувся останній передвоєнний випуск (70 інженерів). Всього за передвоєнні роки інститут підготував 810 спе ціалістів. Серед них такі відомі згодом вчені, як В.М. Чоломей – спеціаліст в галузі механіки і процесів управління, академік АН СРСР, М.Л. Голего – ректор КІІЦА, член-коресподент АН УРСР та багато інших. Вузи відкривалися не тільки у Києві. Вперше вузівськими центрами стали 28 міст України: Вінниця, Полтава, Донецьк (по 4-ри вузи), по три – Ворошиловград, Запоріжжя, Житомир, Кривий Ріг, Миколаїв, Херсон. У січні 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також учені звання доцентів і професорів. Головним осередком наукової діяльності продовжувала залишатися ВУАН. В лютому 1935 р. її було перейменовано в АН УРСР. В 1928–1929 рр. президентом ВУАН був Д.Заболотний, з 1930 р. ним став О.Богомолець.

5. Західноукраїнські землі У 1920–1930-тих роках

По завершенню першої світової війни, з розпадом могутніх імперій українські землі – Західна Україна, Північна Буковина, Закарпаття і Бессарабія відійшли до Польщі, Румунії та Чехословаччини. З 1919 р. Польщею було окуповано 125,7 тис. кв. км земель Східної Галичини та Західної Волині, що складало третину усієї території тодішньої Польщі. На цій території в 1931 р. проживало 8,9 млн. чол. – 5,6 млн. українців, 2,2 млн. поляків. Ці землі стали для Польщі новими джерелами сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту. Водночас вони спричинили появу і загострення ряду зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в польській державі. Впродовж 20–30-х рр. польська політика в українському питанні в певні періоди мала свої особливості. В 1919–1923 рр. Польща ще не зовсім закріпилася в Західній Україні. З погляду міжнародного права і держав Антанти її влада тут вважалася спірною і не визначеною. 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції Польща зобов’язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову у публічному житті і навчанні у початкових школах. Прийнятий 26 вересня 1922 р. закон надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Але ці гарантії так і залишилися на папері. Водночас вони відіграли роль в остаточному вирішенні долі західноукраїнських земель Радою послів 14 березня 1923 р. у Парижі (посли Англії, Франції, Італії і Японії). Рада послів визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. У 1923-1926 рр. у Польщі при владі перебував уряд народної демократії, який в українському питанні відстою вав “інкорпораційну” програму. Суть програми полягала в окупації західних земель України, Білорусії і Литви. Домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а згодом шляхом примусової полонізації народів створити однонаціо нальну польську державу. Економічна політика Польщі в українських землях переслідувала мету гальмування розвитку і перетворення їх на аграрно-сировинний придаток до корінних польських земель. В результаті такої політики економіка Західної України набула рис катастрофічності. Так, на чотири воєводства – Львівське, Станіславське. Тернопільське і Волинське припадало 25% території і 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% робітників. Штучне стримування промислового розвитку створювало труднощі в аграрному секторі. Надлишок робочої сили і малоземелля посилювали аграрне перенаселення. У 1921 р. питома вага малоземельних селянських господарств (до 5 га) становила в Західній Україні 81,1%, а в центральній Польщі – 53,7%. Таке становище посилювалося так званим осадництвом, коли кращі землі, вилучені у поміщиків, віддавалися полякам, переважно відставним військовим. Осадники мали сприяти ополяченню українців і в разі потреби виконувати каральні функції. Впродовж 1919–1929 рр. 77 тис. осадників отримали тут більше 600 тис. га землі. Польська влада намагалася знищити самі поняття “Україна”, “українець”. Населення іменувалось “русини”, а вся територія називалася “Східна Малопольща”. Керівники Польщі заявляли, що ніякого українського народу немає, і що це вигадка комуністів. Активній полонізації Західної України сприяв закон від 31 липня 1924 р., що оголосив державною мовою на території Польщі польську. Передусім почали ліквідацію українських шкіл. Якщо в 1911/12 навчальному році тут було 2 418 українських шкіл, то в 1926/27 р. – лише 845. Після приходу до влади Пілсудського у травні 1926 р. Польща стала на шлях відновлення держави “від моря до моря”. Суть нової влади полягала у державній асиміляції національних меншин і у відмові від національної асиміляції, особливо мовної, шляхом примусу. Для її здійснення було створено у 1926 р. спеціальний відділ національностей, а в березні 1934 р. почали діяти Національний комітет і Бюро національної політики.

Польська політична система ґрунтувалася на конституційних засадах. Це дозволяло національним меншинам, незважаючи на дискримінацію, відстоювати свої права в інститутах держави. В 1925 р. українці мали 12 політичних партій. Найбільш впливовим було УНДО, яке утворилося в 1925 р. Це ліберальна партія. Її лідери – Д.Левицький, В.Мудрий, С.Баран, О.Луцький відстоювали конституційну демократію та незалежність України. Іншою впливовою партією була КПЗУ, що утворилася ще в 1919 р. Лідери партії – Й.Крілик, Р.Кузьма. Програма ставила завдання боротьби проти соціальних і національних утисків, за об’єднання Західної України з Радянською Україною. Українські партії домоглися певних успіхів. Якщо у 1927 р. представництво у польському парламенті складало 25 послів і 6 сенаторів – українців, то вже в 1930 р. – відповідно 50 і 14. В економіці протидія офіційній лінії на гальмування розвитку українських земель здійснювалася через кооперативний рух.

Послідовна асиміляторська політика польських властей при фактичній відсутності єдності українських політичних сил привела до застосування більш радикальних форм боротьби. У Відні, в січні 1929 р. було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Лідером партії став Є.Коновалець, а основним ідеологом український інтегральний націоналіст Д.Донцов. Напередодні другої світової війни ОУН нараховувала 20 тис. чол. Вдаючись до тактики саботажу та терору до польської влади, ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан постійного революційного піднесення і підтримки та розвитку постійного руху протесту проти влади.

На території Румунії у 1920 р. проживало близько 790 тис. українців, що складало 4,7% усього населення країни. Основними місцями їх зосередження були Північна Буковина, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії. Неприкрита колоніальна політика вела до деградації народного господарства українських земель. На Буковині за 1922–1929 рр. було закрито 85 промислових підприємств і майстерень. Взагалі кількість підприємств на Буковині до 1935 р. скоротилася на половину, а в Акерманському та Ізмаїльському повітах – більш, ніж на чверть. В 1918–1928 рр. румунська влада ввела воєнний стан у всій провінції. Українські землі активно роздавалися румунським офіцерам. Йшла прискорена румунізація краю. Закрито всі українські школи, переслідувалася українська церква. До 1927 р. Буковина втрачає залишки автономії, якою володіла за влади Австрії. В 1928–1937 рр. настає період певної лібералізації, але він охоплював 1926–1933 рр., коли було дещо послаблено антиукраїнські дії. Однак уже в лютому 1933 р. на окупованих землях було введено надзвичайний стан, а впродовж 1933–1935 рр. парламент Румунії прийняв ряд реакційних законів, в тому числі про реорганізацію і зміцнення поліції та сигуранци. З середини 30-х рр. у Румунії набирають сили фашистські партії та організації (“Залізна гвардія”, що діяла з 1935 р. під гаслом “Все для Батьківщини!”, Націонал-християнська партія та ін.) В лютому 1938 р. було встановлено особисту диктатуру Кароля II. Розвиток політичного руху опору румунській владі мав місце в усіх підвладних Румунії землях.

Розвал Австро-Угорської імперії гостро поставив питання про долю Закарпаття. У червні 1918 р. на базі емігрантських організацій вихідців із Закарпаття було створено Американську Народну Раду Карпатських русинів, яку очолив Г.Жаткович. Рада обґрунтувала три варіанти вирішення карпатського питання:

1. Надання повної незалежності Закарпаттю.

2. Об’єднання з галицькими і буковинськими українцями.

3. Одержання автономії.

За порадою президента США В.Вільсона 23 жовтня 1918 р. карпатські русини приєдналися до емігрантської організації “Середньоєвропейська демократична унія”, яка представляла 10 млн. емігрантів з Австро-Угорщини. За русинами було визнано право на самовизначення. Голова унії Т. Масарик обіцяв їм автономію та вигідні кордони. Згодом на засіданні Ради 12 листопада 1918 р. в Скрентоні (США, штат Пенсільванія) і було вирішено приєднати Закарпаття до Чехословаччини. Таке рішення в подальшому було закріплене Тріанонським мирним договором, згідно з яким Закарпаття приєднувалося до Чехословаччини під назвою “Підкарпатська Русь”. За цим договором вона мала отримати найширшу автономію. Значною мірою ці рішення так і не були реалізовані. Територія Підкарпатської Русі складала 5% усієї території Чехословаччини, на якій проживало 9% населення і було розміщено лише 0,07% виробничих потужностей, що у 136 разів менше, ніж у Чехії і Моравії. Край був сировинним придатком економічно розвинутих чеських земель. Питома вага промисловості в економіці становила трохи більше 2%. Стан сільського господарства характеризувався як кризовий. Близько 90% селянських господарств краю були у борговій кабалі банків та лихварів. Звичайно, такий стан справ неодноразово викликав протести з боку закарпатців.

В Закарпатті постійно зростала кількість початкових шкіл. Так з 525 шкіл у 1914 р. вони збільшилися до 851 в 1938 р., кількість гімназій – із 3 до 11. Мова викладання не обмежувалася. Її дозволялося вибирати. Тут вільно діяли різні українські суспільні організації: “Просвіта”, Асоціація українських вчителів, “Пласт” та ін. Разом з тим і у Закарпатті мала місце чехізація, зокрема, за 20 років тут було відкрито 213 чеських шкіл, 191 чеський філіал при українських та угорських школах. Проте, чехізація була порівняно м’якою і без утисків українців.

Наприкінці 30-х рр. Версальсько-Вашінгтонська система, не витримуючи натиску Німеччини, почала розвалюватися. За цих умов українське питання поступово стає важливим чинником у міжнародній політиці. Роз’єднаність українських земель, їх перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціальний устрій, було дестабілізуючим фактором політичного життя Європи. У цей час українське питання у вузькому розумінні означало визначення ролі українського фактора у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, і в широкому розумінні, це питання про умови і механізм возз’єднання українських земель і створення власної суверенної держави.

Напередодні війни чітко визначилися три групи країн, які були зацікавлені у вирішенні українського питання.

1. СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина намагалися втримати вже підвладні їм землі і по можливості приєднати нові.

2. Англія, Франція і США – творці Версальсько-Вашінгтонської системи – намагалися у цей спосіб задовольнити свої геополітичні інтереси.

3. Німеччина, яка боролася за життєвий простір і претендувала на українські землі, та Угорщина, що була незадоволена умовами Тріанонського миру 1920 р. і активно домагалася повернення Закарпаття.

Драматизм полягав у тому, що розшматовані українські землі не давали змоги українцям самостійно вирішити свої проблеми.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні другої світової війни стала Німеччина. Вже в березні-травні 1933 р. Розенберг здійснює напівофіційні візити до Лондона і Локарно (Італія), де під час таємних нарад обґрунтовує план поділу Росії (СРСР) шляхом відриву від неї України. У 1935 р. Гітлер на з’їзді нацистів у Нюрнберзі заявив, що якби завоювати Україну, то кожна німецька господиня відчула б, що її життя стало легшим.

Враховуючи досвід першої світової війни, Німеччина відмовляється від планів війни на два фронти. Вона робить ставку на встановлення нового порядку у відносинах на Заході. Питання про здійснення планів на Сході, в тому числі стосовно України, відсувалися на майбутнє.

6 березня 1939 р. німецькі війська окупували Богемію і Моравію. Гітлер дав дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України. Чехословацька федерація була ліквідована. У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. угорська армія розпочала воєнні дії в районі Мукачево. У цих умовах А.Волошин проголошує самостійність Карпатської України, а 15 березня 1939 р. сейм офіційно проголосив незалежність Карпатської України. 10–12 тисячне військо 5 днів чинило опір угорцям, після чого Закарпаття було окуповане. Ще три тижні тривала партизанська війна. Березневі події 1939 р. викликали замішання у правлячих колах західних держав. Загарбання Чехословаччини і відмова від створення “Великої України” поховали їх плани на близьку війну Німеччини і СРСР. Останній тільки для годиться виступив з нотою, засудивши дії Німеччини. Сталінське керівництво було задоволене, що Карпатська Україна не стала трампліном для Гітлера, а возз’єднання – для стрибка на УРСР (СРСР). Окрилений успіхами, Гітлер 3 квітня 1939 р. віддає наказ вермахту готуватися до нападу на Польщу. Гітлер чудово розумів, що СРСР, маючи власні інтереси у Західній Україні, ні в якому разі не допустить, щоб цей вигідний стратегічний плацдарм був зайнятий німецькими військами. Розглядаючи війну з Польщею як прелюдію до агресії проти Франції та Англії, Гітлер вирішив, що настав час до альянсу із СРСР. Спочатку напередодні остаточної ліквідації Чехословаччини і окупації Угорщиною Закарпаття німецька преса припиняє публікацію антирадянських статей. Гебельс категорично заборонив друкувати матеріали про українське питання і вміщувати карти України. В Москві це помітили. На ХVIII з’їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р. Сталін підкреслив, що галаслива кампанія на Заході навколо “українського питання” має на меті озлобити СРСР проти Німеччини, отруїти атмосферу і спровокувати конфлікт із Німеччиною без видимих на те причин. Після угорської окупації Закарпаття – знову дружній жест. На початку травня 1939 р. В.Молотов змінює на посаді наркома закордонних справ антифашистськи настроєного М.Литвинова. Згодом після серії взаємних зондувальних спроб налагодження стосунків відкрилися переговори з міністром закордонних справ Німеччини Рібентропом. 22 серпня 1939 р. радянське керівництво висунуло вимоги про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Південно-Східній Європі, а також про відмову Гітлера від планів типу “Велика Україна”. Німецька сторона задовольнила ці вимоги. 23 серпня 1939 р. Молотов і Рібентроп підписали пакт про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Водночас було підписано і таємний протокол, який містив положення, що стосувалися українських земель: “У разі територіально-політичного перерозподілу областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну “. Пакт Молотова-Рібентропа, а також таємний протокол до нього явно демонстрували акт безпрецедентного поділу Європи на “сфери інтересів” двох тоталітарних режимів – СРСР і фашистської Німеччини. Таємний протокол означав, таким чином, згоду керівництва фашистської Німеччини на приєднання до СРСР (а не до України) споконвічних українських земель, а сталінське керівництво СРСР не заперечувало проти загарбання Німеччиною території Польщі.

Таким чином, таємна згода між Німеччиною і СРСР віддзеркалювала імперську, агресивну суть обох держав (Німеччини і СРСР), цинічне ігнорування їх керівниками загальноприйнятих у цивілізованому світі принципів міжнародних відносин. Більше того, з боку московського керівництва це було порушенням в односторонньому порядку умов Ризького мирного договору (18 березня 1921 р.) між представниками радянської Росії і радянської України, з одного боку та Польщі – з другого (нагадаємо, що згідно з договором, який набрав чинності 30 квітня 1921 р., за Польщею залишилася Західна Україна і Західна Білорусія.

Отже, на самому порозі другої світової війни, взаємні поступки і відмова рейху від претензій щодо України набули форми розмежування “сфер інтересів” між двома тоталітарними режимами. Тепер уже ніхто не заважав Гітлеру загарбати Польщу. До початку другої світової війни залишилося трохи більше тижня.

 

ТЕМА 8 . УКРАЇНА НЕЗАЛЕЖНА ДЕРЖАВА (1991 – ДО СЬОГОДЕННЯ). НАУ СЬОГОДНІ: ЗДОБУТКИ ТА ДОСЯГНЕННЯ.

Розпочаті М.Горбачовим процеси перебудови на першому етапі досить надійно контролювалися управлінськими ланками тоталітарної держави. Водночас поступово визрівали процеси, які або відкрито, або завуальовано виходили з під контролю державної партії.

Поступово організаційно оформлюється політично активного населення у вигляді народних фронтів і рухів. У вересні 1989 року з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої українським “Меморіалом” і Товариством української мови імені Т.Г. Шевченка, виникла найбільш масова політична організація – Рух (Народний рух України за перебудову). На час установчого з’їзду чисельність Руху становила 280 тис. чоловік. Очолив його поет І.Драч.

Активізація політичного життя викликала стрімке зростання національної самосвідомості населення України. 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Проголошувалося верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Від імені народу України могла виступати виключно Верховна Рада УРСР. Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканою. Проголошувався намір держави забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя. Водночас Декларація гарантувала право всім національностям, що проживали на території республіки, на вільний національно-культурний розвиток.

Проголошення Декларації про державний суверенітет стало каталізатором розвитку національної самосвідомості. Чільну роль у цьому процесі відіграв Народний Рух України за перебудову. Його політико-просвітницькі акції спрямовувалися на популяризацію замовчуваної десятиліттями історії України, утвердження української мови як державної, демократизацію виборчої системи.

Крім Руху, процес формування нових партій, об’єднань йшов дуже швидко. Поява організацій демократичного спрямування, виникнення легальної опозиції, яка започаткувала конкуренцію радянським та партійним владним структурам, значно послабили позиції КПРС (а в Україні КПУ) в суспільстві. Партійна еліта не бажала прислухатися до голосу критично мислячих комуністів. Українське партійне керівництво продовжувало орієнтуватися на Москву і підтримувало вироблений центром безперспективний політичний курс. Завдяки демократизації та плюралізму наприкінці 1989 р. в Україні почали створюватися нові політичні партії, цьому процесові сприяла зміна (скасування) статті 6 Конституції СРСР (березень 1990 р.) про “керівну і спрямовуючу роль КПРС”.

Демократизація суспільства, відродження національних традицій, розширення сфери вживання української мови, що відбувалися після спроби серпневого заколоту (1991 року), – ці процеси були незворотні.

У таких умовах 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України, а 1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум. Більше 90% громадян, що брали участь в референдумі, висловилися за незалежність України.

***

Реакція світового співтовариства на результати всенародного референдуму була несподівано дружньою: за грудень 1991 р. незалежність України визнали 68 держав. На другий день після референдуму про визнання нової держави оголосили Канада і Польща, 3 грудня – Угорщина, 4 грудня – Латвія і Литва. 5 грудня до них приєдналося одразу п’ять країн – Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія.

Для американської адміністрації дезінтеграція Радянського Союзу означала зникнення головного стратегічного противника. Однак подію такого масштабу вона сприйняла із змішаними почуттями. Дезінтеграція загрожувала розповзанням ядерних озброєнь. Розміщені на території України стратегічні й тактичні види ракетно-ядерної зброї перетворювали її на третю, після США і Росії, ядерну державу. Хоч українське керівництво не раз заявляло, що не збирається використовувати для забезпечення державної безпеки ядерний потенціал, що дістався у спадщину від СРСР, адміністрація президента Дж. Буша поставилася з певним острахом до появи в Європі незалежної України. Проте 25 грудня 1991 р. США визнали Україну і незабаром встановили з нею дипломатичні відносини.

Впродовж 1992 р. Україну визнали ще 64 держави. Велике значення для України мало визнання її незалежності з боку Росії. Ця акція стала неминучою після народного волевиявлення на референдумі. Останній був легітимним. Адже кожна республіка мала конституційне право поставити питання про свій вихід з Радянського Союзу.

Визнавши Україну одним з перших, уряд Б.Єльцина сподівався зберегти за Москвою становище керівного центру на всій території колишнього СРСР за допомогою механізму Співдружності Незалежних Держав. У документах про СНД, підписаних у грудні 1991 р. в Мінську, статус Співдружності навмисно не визначався. Разом з тим в угоді про збройні сили спільного призначення на перехідний період (лютий 1992), договорі про колективну безпеку (травень 1992), договорі про укладення економічного союзу (вересень 1993) передбачалося утворення наднаціональних органів, здатних розв’язувати принципові питання без узгодження з вищими законодавчими та виконавчими органами держав-членів Співдружності. Тим самим залишалася можливість для перетворення СНД в нову наддержаву – з конфедеративним або навіть федеративним устроєм. Деякі керівні діячі Росії, зокрема міністр закордонних справ А.Козирєв, в офіційних заявах визнавали, що такого повороту справ не можна виключати.

Підтримуючи курс на економічне зближення в рамках СНД, який був життєво необхідним для України, її керівництво уважно стежило за тим, щоб співдружність країн не переросла у військово-політичний блок, а тим більше – у новий варіант Радянського Союзу. За 1992–1993 рр. Радою глав держав і Радою глав урядів СНД було прийнято до 400 угод, рішень та інших документів, у т.ч. й такі, що надавали інститутам Співдружності наддержавні функції, розчищаючи шлях до всеохоплюючої інтеграції. З цієї кількості Україна підписала близько 200 документів, які не загрожували підривом державного суверенітету.

Отже, Росія розглядала СНД як зародок державного утворення, яке повинно було зберегти і по можливості розвинути успадковані від Радянського Союзу зв’язки між колишніми союзними республіками. На противагу цьому Україна вважала СНД міжнародним механізмом, який доповнював і координував процес формування якісно нових двосторонніх відносин з незалежними державами.

Українське керівництво проводило у відносинах з Росією зважену політику, намагаючись вирішувати болючі питання шляхом переговорів. Однак воно не розглядало Крим як предмет українсько-російських відносин і розв’язувало існуючі на півострові проблеми як внутрішні. Зокрема, багато було зроблено для відновлення історичної справедливості щодо виселених з півострова у 1944 р. кримських татар. Повернення цього народу на історичну батьківщину розпочалося в останні роки існування СРСР. Після того, як СРСР розпався, витрати на переселення та влаштування кримських татар на нових місцях цілком лягли на український бюджет. Поважаючи волю населення Кримської області, Верховна Рада України прийняла в лютому 1992 р. закон про відновлення автономної республіки.

Однак для російських законодавців кримська проблема й надалі залишалася гостро актуальною. З’їзд народних депутатів Росії в грудні 1992 р. доручив Верховній Раді провести слухання про статус Севастополя. Виконуючи доручення, російський парламент у липні 1993 р. прийняв безпрецедентне рішення про надання Севастополю, який перебуває у складі України, статусу міста Російської Федерації. Юридичну неспроможність такого рішення змушений був підтвердити сам російський президент. Рада Безпеки ООН теж визнала безпідставність цього кроку російських законодавців.

Поважаючи міжнародні угоди про непорушність кордонів, що склалися в Європі після 2-ї світової війни, Б.Єльцин не підтримував зазіхань шовіністично настроєних державних діячів Росії на українські землі. Разом з тим він майстерно переніс вістря кримської проблеми на питання про Чорноморський флот. Маючи головну базу в Севастополі, цей флот налічував близько 300 кораблів переважно застарілих конструкцій (найсучасніші судна були на той час уже виведені Росією з акваторії Чорного моря).

Українська сторона наполегливо домагалася розв’язання проблеми шляхом поділу флоту, а російська, навпаки, затягувала переговори, щоб мати привід для втручання у кримські справи на законних підставах. Адже існування флоту об’єктивно пов’язане з береговою інфраструктурою.

В червні і серпні 1992 р. Л.Кравчук і Б.Єльцин на зустрічах у Криму досягли домовленості про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом на 5-річний період. Отже, перемогла точка зору російської сторони. Домовленість не розв’язувала проблеми, але зменшила напруженість між двома країнами.

31 травня 1997 р. сталася справді історична подія – підписання Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. У до говорі вказувалося, що сторони “визнають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів”. Було також визначено правові засади розв’язання проблеми Чорноморського флоту. Флот та інфраструктура були поділені порівну, але Росія викупала непотрібні Україні кораблі. Сума викупу і вартість 20-річноі оренди бази в Севастополі покривалися боргом України за енергоносії.

У своїй державотворчій діяльності Президент і Верховна Рада України приділили багато уваги проблемам будівництва її Збройних сил. На час проголошення незалежності чисельність Радянської армії у трьох військових округах, на які була поділена Україна (Київському, Прикарпатському та Одеському), становила 726 тис. чол.

Верховна Рада України прийняла майже півсотні документів щодо регламентації будівництва Збройних сил. На їх основі відбувалося реформування військових управлінських та організаційних структур, формування військово-технічної політики, вдосконалення матеріального забезпечення армії та системи підготовки військових кадрів, створення механізму соціального захисту військовослужбовців і членів їх сімей тощо. Отже, процес будівництва Збройних сил мав керований характер.

Будівництво Збройних сил здійснювалося на основі досягнутих у рамках СНД домовленостей, з додержанням міжнародних угод. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла воєнну доктрину, в якій проголошувалося, що Україна не бачить у сусідніх країнах супротивників, а Збройні сили призначені винятково для гарантування національної безпеки.

Була розроблена програма скорочення Збройних сил. За 3 роки звільнилося в запас понад 100 тис. офіцерів, прапорщиків та мічманів.

Починаючи з Декларації про державний суверенітет, Україна завжди підкреслювала своє бажання стати в майбутньому неядерною державою. Затверджена Верховною Радою воєнна доктрина теж виходила з цієї основоположної тези, хоча в парламенті не раз лунали голоси про передчасність відмови від ядерної зброї. 16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. Остання крапка була поставлена на зустрічі глав держав-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі (з 1 січня 1995 р. це співтовариство дістало іншу назву – Організація з безпеки та співробітництва в Європі). 5 грудня 1994 р. у Будапешті президенти Росії та США і прем’єр-міністр Великобританії надали Україні гарантії безпеки. Зокрема, вони зобов’язалися поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги. Окремі документи з наданням Україні гарантій безпеки одночасно підписали глави Китаю та Франції.

Серед інших законів і постанов, прийнятих Верховною Радою після проголошення Акта про незалежність України, слід виділити постанову від 9 вересня 1991 р., якою на території республіки запроваджувався обіг купонів багаторазового використання. Ця постанова започатковувала вихід України з рубльової зони. 8 жовтня з’явився закон “Про громадянство України”, 7 листопада – “Про державний кордон”. Таким чином, ще до референдуму, який затвердив Акт про незалежність, були підготовлені передумови для перетворення України з союзної республіки в самостійну державу.

4 вересня 1991 р. було прийнято постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора. Цим започатковувалася відмова держави, що народжувалася, від радянської символіки. 15 січня 1992 р. президія Верховної Ради видала указ “Про державний гімн України”. Затверджувалася мелодія національного гімну “Ще не вмерла Україна”. 28 січня Верховна Рада проголосила державним синьо-жовтий прапор. Малим гербом України затверджувався тризуб. Отже, як і Українська Народна Республіка, що утворилася після революції 1917 р., посткомуністична Україна перетворила національну символіку на державну.

Практично з нуля за п’ять років незалежності і в умовах, далеких від оптимальних, було сформовано усі атрибути державності – від кордонів до нагородної системи, створено цілісний державний механізм України практично з усіма його складовими.

Це означало, що перехідний етап державного самовизначення пройдено. Найвиразнішим його відбиттям стало прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України, яка уособлює те, до чого прагне світ, – повну визначеність і передбачуваність внутрішнього і зовнішнього курсу держави.

Рік чинності Конституції, зокрема перша половина 1997 р., характеризувався безпрецедентною активністю української дипломатії, міжнародних контактів на всіх рівнях, у тому числі найвищому. Було здійснено справжній прорив у цій сфері. Він реалізувався, насамперед, у підписанні Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, а також пакету інших документів, які закріплювали принципи добросусідства з нашим найбільшим сусідом і найважливішим партнером у рамках СНД. Крім договору, були підписані також Українсько-російська декларація, Спільна заява двох держав, низки угод та протоколів з питань співпраці в економічній сфері. Цим створено надійний фундамент рівноправних і взаємовигідних зв’язків, що базуються на самій природі обох країн і народів, їхній історії та сьогоднішніх реаліях.

Надзвичайно важливим актом з точки зору як забезпечення національних інтересів України, так і зміцнення європейської безпеки стало укладення 2 червня в Констанці широкомасштабного договору з Румунією. Договором про державний кордон з Білорусю було започатковано процес вирішення цього важливого питання з колишніми радянськими республіками. Документом, який остаточно закриває непрості, а часом і трагічні сторінки історії України й Польщі, стала Спільна заява президентів обох країн “До порозуміння і єднання”.

8 травня 1997 р. у Москві було підписано Меморандум про врегулювання проблеми Придністров’я, повноправним гарантом якого виступила разом із Росією й Україна. Глава нашої держави взяв участь у зустрічі президентів п’яти країн Центрально-Східної Європи у Таллінні (27 травня), яка започаткувала нову форму регіональної співпраці.

Таким чином, у першій половині 1997 р. було усунуто практично всі чинники, які породжували певну напруженість у стосунках України з її найближчим оточенням, створено пояс безпеки і добросусідства. Це слід розцінювати і як важливий внесок у поліпшення політичного клімату у Центрально-Східній Європі та на континенті загалом.

Підтверджуючи різновекторність своєї зовнішньої політики, наша держава спрямовувала також зусилля на подальшу розбудову взаємовідносин зі США та НАТО.

Виваженість та конструктивність зовнішньої політики України знайшли наочне підтвердження на саміті Північно-Атлантичного альянсу у Мадриді. 9 липня 1997 р. тут було підписано Хартію про особливі відносини між нашою державою і НАТО. Це надало потужного імпульсу процесові входження України у європейські та євроатлантичні політичні й економічні структури, активізації її участі у створенні системи колективної безпеки, зміцненні стабільності на континенті й недопущенні будь-яких спроб його поділів.

Створення сприятливого міжнародного середовища забезпечило необхідні об’єктивні умови для зосередження зусиль на розв’язанні найбільш гострих і нагальних внутрішніх проблем. Насамперед – на подоланні економічної кризи, закладенні основ економічного зростання.

За 1992–1994 рр. Верховна Рада України прийняла близько 450 законів. В умовах відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися відірваними від життя і належним чином не спрацювали. Законодавців звинувачувати у цьому не варто. У пострадянському просторі (і меншою мірою – в усіх європейських країнах колишнього “соціалістичного табору”) створилася унікальна соціально-економічна ситуація, до якої не просто можна було застосувати нагромаджений людством досвід реформ. Просуватися вперед можна було лише методом трансформації світового досвіду до специфіки України, пристосовуючи законодавство не стільки до тривалої перспективи, скільки до пекучих проблем сьогодення. До того ж у колишніх союзних республіках чітко проявилася цілком зрозуміла закономірність: радикалізм нового законодавства був тим меншим, чим кращим виглядало поточне становище. Ситуація в Україні, зокрема, була набагато кращою, ніж у Росії, особливо щодо продовольчого постачання населення. Відповідно серед української політичної еліти переважали настрої на користь якомога повільнішого просування в реформах. Небезпека такого підходу виявилася не відразу.

Існувала ще одна причина декларативності деяких законів Верховної Ради: незабезпеченість їх відповідним механізмом впровадження. В міру того, як законотворці позбавлялися рис непрофесійності, цей недолік поступово вичерпувався.

Зникнення з історичної сцени державної партії ініціювало трансформацію влади незалежно від усвідомленої волі політичних діячів. Власне, процес її перетворення розпочався ще на останньому етапі існування державної партії, з проведення перших вільних виборів в український парламент. Суть цього процесу полягала в розщепленні диктаторської влади компартійних структур, яка на поверхні політичного життя виступала у звичних формах радянської влади, на залежну від електорату законодавчу і виконавчу гілки влади.

5 липня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон про заснування інституту Президента держави. Народні депутати тоді ще не усвідомлювали, що з появою Президента почнеться розщеплення моноліту радянської влади на самостійні гілки, здатні протистояти одна одній і взаємно врівноважуватися, тобто попереджувати переростання будь-якої з них у диктатуру.

Продиктовані життям зміни раз у раз вносилися до конституції 1978 р., яка залишилася діючою до 1996 р. Отже, коли в усіх колишніх союзних респуб ліках були прийняті нові конституції, Україна жила за перелицьованим основним законом радянського зразка.

Свідомо відмовившись під приводом досягнення злагоди в суспільстві від боротьби на небезпечному конституційному полі, українська політична еліта загальмувала перехід до демократичного устрою. Це призвело до сумних наслідків. Зберегти тоталітарний режим після ліквідації державної партії було неможливо, хоча багато хто з відірваних від реальності політичних діячів щиро сподівався на такий поворот подій. Але гальмування демократичних перетворень, і перш за все економічних реформ, виявилося вкрай небезпечним. Добре чи погано, але радянська влада завжди забезпечувала безперебійне функ ціонування державних установ, від яких залежали практично всі сфери суспільного життя. Навпаки, у пострадянський період державний апарат став працювати з перебоями внаслідок неокресленості або неузгодженості функцій Верховної Ради як представника законодавчої влади, Уряду і Президента як представників виконавчої влади.

Конституційна неокресленість повноважень призводила до постійного “перетягування ковдри” у взаємовідносинах між законодавчою і виконавчою владами. Прагнучи керувати країною за допомогою указів, Президент України Л.Кравчук заснував у лютому 1992 р. Державну думу України. З документа, яким окреслювалися її повноваження, випливало, що цей орган повинен виконувати консультативні функції при Президенті.

Поява Державної думи недвозначно свідчила про намір Л.Кравчука не обмежуватися сферою виконавчої влади, а взяти на себе частину повноважень Верховної Ради. Певна логіка у цьому була: законодавча діяльність парламенту не встигала за життям. Народні депутати витрачали багато часу на розв’язання поточних питань управління державою як на колективних засадах, тобто через розгляд справ у Верховній Раді, так і на індивідуальній основі (лобістська діяльність у межах власного виборчого округу або “за інтересами”).

Через 9 місяців виявилося, що Державна дума була мертвонародженою. Президент змушений був розпустити її, наразившись на жорстку опозицію парламенту. Більш актуальним для нього було зміцнення виконавчої вертикалі влади.

У березні 1992 р. з подання Л.Кравчука Верховна Рада прийняла закон про запровадження інституту представників Президента. Законом встановлювалося, що представник Президента є найвищою посадовою особою виконавчої влади – главою місцевої адміністрації в областях, районах і містах цент рального підпорядковування – Києві та Севастополі. Вказувалося, що він забезпечує реалізацію законів та розпоряджень законодавчої і виконавчої влади, конт ролює діяльність місцевого та регіонального самоврядування, а також підприємств, організацій та установ, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Разом з цим представник Президента не мав повноважень скасовувати рішення виконавчих комітетів рад, навіть якщо вони суперечили закону. Він міг тільки призупинити їх дію на час розгляду конфліктної ситуації в судовому порядку. Наявність контрольних функцій не давала йому права розв’язувати питання, що входили до компетенції місцевих рад.

Інститут представників Президента певною мірою зміцнив виконавчу вертикаль влади. Разом з тим взаємовідносини між представниками Президента і головами обласних та районних рад залишалися неокресленими. Під час внесення змін і доповнень до закону про представників Президента у березні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голови обласних та районних рад залишаються найвищими посадовими особами в своїх регіонах. Подання Л.Кравчука про те, що ними мають стати представники Президента, не було взяте до уваги.

Невизначеними залишалися також взаємовідносини найвищих посадових осіб всередині виконавчої гілки влади, передусім Президента і прем’єр-міні стра. Безсумнівною була лише підпорядкованість останнього Президента.

У жовтні 1990 р. хвиля страйкових виступів, у яких активну роль відігравали студенти, змусила В.Масола подати у відставку. Після його відставки уряд дістав назву Кабінету Міністрів, яка підкреслювала його підпорядкованість Президенту. На чолі було поставлено першого заступника В.Масола В.Фокіна. Впродовж 17 місяців кабінет Фокіна піддавався майже безперервній критиці з боку партій, профспілок та інших громадських організацій, оскільки економічне становище невпинно погіршувалося.

Верховна Рада в жовтні 1992 р. затвердила головою уряду народного депутата України Л.Кучму. Останній очолював одне з найбільших у світі під приємств по виготовленню ракет стратегічного призначення в Дніпропетровську.

Для Президента Л.Кучма виявився не таким поступливим підлеглим, як В.Фокін. До того ж новому прем’єр-міністру довелось працювати в економічній ситуації, що значно погіршилася. Весною 1993 р. він зробив спробу підпорядкувати собі представників Президента в областях шляхом введення їх до складу Кабінету Міністрів, але не домігся відповідної санкції з боку Верховної Ради. Натомість Л.Кравчук запропонував парламенту, щоб Президент узяв на себе безпосереднє керівництво урядом і дістав право приймати укази з неврегульованих законодавством економічних питань на час до прийняття парламентом відповідного закону.

Верховна Рада не підтримала Л.Кравчука. Не погодилася вона й на відставку Л.Кучми, яку останній запропонував після висунутих Президентом пропозицій. Разом з тим Л.Кучма дістав повноваження видавати декрети, які заповнювали законодавчий вакуум або навіть могли змінювати в певних межах існуючі закони.

У червні 1993 р. Л.Кравчук підписав указ про створення надзвичайного комітету всередині Кабінету Міністрів з питань оперативного управління народним господарством. У функції комітету, який мав очолити Л. Кучма, входили розробка й реалізація заходів щодо стримування інфляції, стабілізації виробництва і соціального захисту населення. Структура виконавчої влади за цим указом підлягала істотному перерозподіленню. Однак прем’єр-міністр, з яким вся ця програма дій не була погоджена, відмовився очолити надзвичайний комітет. Президент змушений був через два дні відкликати указ. Майже одночасно він піддав докорінному скороченню штат своєї адміні страції і ліквідував у ній комісії та ради, що дублювали відповідні структури Кабінету Міністрів.

А втім, Л.Кучма і Л.Кравчук так і не змогли знайти спільної мови. Після ряду наполегливих прохань Верховна Рада України прийняла відставку уряду.

Отже, навіть окремі політичні діячі за відсутності законів, що визначали б коло компетенції посадових осіб, не завжди могли домовитися між собою. Що ж до діяльності парламенту або колективних органів влади на місцях, то робота їх час від часу заходила в глухий кут з інших причин, а саме: впливу на політичних діячів стереотипів і традицій тоталітарного минулого. Вони не вміли вслухатися в аргументацію одне одного, не могли знаходити баланс інтересів й усвідомлено залишати за опонентом певні позиції, тобто йти на компроміс, не мали досвіду парламентської політичної боротьби. Нарешті, в них відчувався брак професіоналізму, завжди властивий для новостворюваної політичної елі ти раніше пригноблених націй.

Складність політичного становища України обумовлювала також відсутність масових політичних партій. Нові партії не могли розраховувати на широке поповнення внаслідок відсутності в суспільстві традицій багатопартійного життя. КПРС була не політичною партією, а державним утворенням. Однак недовіру до неї маси перенесли на новостворювані партії. Тому більш-менш масовими організаціями залишалися через різні причини тільки соціалісти та комуністи, з одного боку, і національно-демократичні сили – з другого. Со ціалісти та комуністи поповнювали свої лави за рахунок людей переважно старшого покоління, які звикли перебувати в державній партії і не сприймали змін у суспільстві. Народний рух України, коли він виступав не як партія, а у вигляді слабо оформленого громадсько-політичного об’єднання, увібрав у свої лави сотні тисяч людей. Вони бажали в його організаціях активно сприяти зламу тоталітарного ладу й державотворчій роботі.

На III з’їзді (Всеукраїнських зборах) Народного руху в лютому – березні 1992 р. метою подальшої діяльності було визначено утвердження незалежності України і розбудову правової демократичної держави. У прийнятих документах проголошувалося, що Рух виступатиме за консолідацію всіх суспільних сил, які підтримують державотворчий процес, сприятиме діям Президента і забезпеченню ефективного функціонування системи влади, але перебуватиме у конструктивній опозиції до виконавчих структур. З’їзд обрав трьох співголів НРУ – І.Драча, М.Гориня і В.Чорновола.

Після з’їзду в таборі націонал-демократів стався розкол. Значна їх частина вирішила, що із здобуттям незалежності треба зміцнювати державність і відмовитися від опозиційності. Вони почали займати відповідальні посади в президентських структурах, міністерствах, посольствах. Ті, хто згуртувався навколо В.Чорновола, продовжували боротьбу з властями.

Рух організував кампанії протестів проти діяльності урядів В.Масола та В.Фокіна і добився їх відставки. Центральний провід Руху у жовтні 1992 р. заявив, що ставлення до уряду Л.Кучми залежатиме від ефективності реформаторської діяльності останнього. До складу кабінету Кучми увійшов ряд пов’язаних з Рухом діячів. Зокрема, І.Юхновський зайняв посаду першого віце-прем’єра, а М.Жулинський і В.Пинзеник стали віце-прем’єрами.

На IV з’їзді в грудні 1992 р. перетворення Руху в політичну партію завершилося. Помилково перебільшуючи вплив своєї партії на маси, її лідер В.Чорновіл став вимагати розпуску Верховної Ради і проведення нових виборів на багатопартійній основі. Однак розпочата ним кампанія збирання підписів для проведення референдуму щодо дострокового розпуску парламенту зазнала невдачі. Весною 1993 р. від Руху відкололася окрема організація – Всенародний рух України на чолі з Л.Скорик і М.Поровським. Чисельність первинних організацій партії почала скорочуватися, вплив її на маси послабився.

КПРС, що існувала в республіці як Комуністична партія України, після заборони відродилася у формі кількох опозиційних партій, а саме – Соціалістичної партії України (голова – О.Мороз), Селянської партії України (голова – С.Довгань) та згодом – Комуністичної партії України (перший Секретар – П.Симоненко). Вони швидко пройшли період становлення й активно включилися в боротьбу за маси, тобто за місця у Верховній Раді та в місцевих радах. Катастрофічна ситуація в народному господарстві скоротила кількість прибічників незалежності України й обмежила вплив національно-демократичних партій. Натомість серед населення зросла підтримка партій комуністичного спрямування. Не маючи програми виходу з глибокої кризи, вони будували агітацію на часто справедливій критиці властей, хоч і зловживали відірваними від реальності лозунгами соціальної справедливості. Керівні й рядові члени цих партій складалися, як правило, із членів “зовнішньої КПРС”.

Невелика частка номенклатури, в основному старшого покоління, залишилася на старих позиціях в ідеології. Не будучи в змозі поступитися принципами, ортодокси поступилися керівними посадами. Відхід від влади відбувався здебільшого через механізм голосування. Ці люди звикли до призначень за анкетними даними й не змогли витримати конкурентної боротьби на виборах. Основна частина номенклатури, що знаходилась між двома крайніми групами, утворила т.зв. “партію влади”. Це люди, основною професійною ознакою яких є причетність до влади, – спеціалісти різних галузей економіки та культури з досвідом організаційної роботи.

Деідеологізованим компартійним прагматикам вдавалося контролювати і навіть до певної міри направляти суспільно-політичні процеси в Україні, що розгорнулися після путчу консерваторів у ЦК КПРС. Коли державна партія втратила здатність бути носієм диктатури, “передавальний пас” у вигляді “зовнішньої КПРС” став анахронізмом. Тому прагматики з легким серцем погодилися на заборону КПРС. Коли Народний рух за широкої суспільної підтримки висунув гасло незалежності України, вони теж не заперечили проти ліквідації Радянського Союзу. Самостійність піднесла статус української політичної еліти й вперше відкрила перед нею міжнародні горизонти.

Не маючи справжніх конкурентів, “партія влади” зустрілася все-таки з викликом людей, які вперше виринули на поверхню політичного життя у мітинговій обстановці початку 90-х рр. За допомогою антикомуністичних гасел, підкріплених історичними свідченнями про страхіття сталінщини, ці люди спробували скинути компартійних функціонерів, щоб зайняти їх місця.

У сформованій після березня 1990 р. Верховній Раді “партія влади” зайняла переважну більшість місць. Представники її були, в основному, безпартійними. Спочатку ця безпартійність компартійних функціонерів являла собою наслідок заборони КПРС. З часом в їх середовищі, як і в суспільстві у цілому, стали виявлятися різні точки зору на перспективи розвитку країни.

Представники колишньої компартійної номенклатури у парламенті легко погодилися з ідеєю запровадження інституту президентства. Та коли Л.Кравчук почав наповнювати президентську владу реальним змістом, вони поставилися до цього здебільшого негативно. Зокрема, одна з найчисельніших у “партії влади” груп, що представляла радянські структури, зайняла непримиренну позицію у питанні про передачу виконавських функцій від виконкомів рад до президентської вертикалі.

Протистояння Президента і Верховної Ради на фоні всеохоплюючої кризи закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити свої повноваження і звернутися до виборців з проханням підтвердити їхні мандати. У березні і квітні 1994 р. відбулися вибори до Верховної Ради за мажоритарним законом. Вони вперше проводилися на багатопартійній основі. У виборах взяли участь 32 політичні партії, з яких 14 здобули право бути представленими у парламенті.

Виборці по-різному реагували на бездіяльність владних структур перед за грозою кризи. По-перше, переважна більшість народних депутатів попереднього складу, яка балотувалася на новий строк (138 з 188), не була обрана. По-друге, багато виборців залишилося вдома, демонструючи своїм абсентеїзмом недовіру до будь-якої влади. Було заповнено тільки 338 депутатських місць із 450. Ще 56 депутатів з’явилося після нових турів голосування влітку і восени. По-третє, партії здебільшого не набували довіри виборців, і після трьох турів голосування у парламент пройшло 212 позапартійних депутатів проти 182 за партійними списками. Депутатські фракції чисельністю понад 10 чол. дістали тільки 4 партії: комуністи (90), Народний рух (22), Селянська партія (21) і соціалісти (15). У грудні 1994 р. парламент погодився з пропозицією Центральної виборчої комісії припинити виборчий марафон і відкласти призначення виборів у 44 округах, де вони тричі визнавалися такими, що не відбулися через неявку виборців або депутата не було обрано.

26 червня 1994 р. відбулися вибори Президента України. За кількістю поданих у першому турі голосів претенденти розподілилися в такому порядку: Л.Кравчук, Л.Кучма, О.Мороз, В.Лановий, В.Бабич, І.Плющ, П.Таланчук. Другий тур виборів, де балотувалися перші двоє з цього списку, дав перевагу Л.Кучмі.

Серед п’яти партій, які здобули найбільшу кількість мандатів, три належать до лівих: Комуністична – 25 відсотків від загальної кількості обраних, Селянська – 5,3 і Соціалістична – 4,1 відсотка. Решта – Народний рух України (5,9 відсотка) та Українська республіканська партія (2,4 відсотка) належать до правого флангу політичного спектру. З обраних на той час депутатів 168 мандатів, або 49,7%, отримали позапартійні кандидати.

Депутати від партій, які отримали найбільшу кількість мандатів – КПУ, СПУ та НРУ, – створили у 1994 році свої фракції.

На вересень 1997 р. у Верховній Раді були представлені 22 політичні партії, діяло 10 депутатських об’єднань: 3 фракції (Комуністичної партії України, об’єднана Соціалістичної та Селянської партій України, Народного руху України) та 7 депутатських груп.

Станом на початок березня 1997 р. в Україні було зареєстровано 41 політичну партію загальною чисельністю 350 – 400 тис. осіб. Приблизно половина з них здійснювала регулярну роботу на загальнодержавному рівні, решта виявляла епізодичну активність або, залишаючись формально зареєстрованими, практично не діяла.

Президентські вибори 1999 року знову привели на посаду Президента держави Л.Д. Кучму. Його впевнена перемога над лідером комуністів П.Симоненком підтвердила прагнення громадян України створювати незалежну демократичну державу, реформована економіка якої ґрунтується на ринкових засадах.

Після інаугурації Президента було сформовано новий уряд, який кардинально відрізняється від попереднього. По-перше, прем’єр-міністром замість Валерія Пустовойтенка було призначено колишнього голову Національного банку України Віктора Ющенка – відомого економіста, банкіра, який, фактично, стабілізував фінансовий ринок України і забезпечив на тривалий час стабільність національної грошової одиниці – гривні, завдяки чому зарекомендував себе справжнім фахівцем своєї справи і талановитим реформатором. По-друге, сам склад уряду був сформований не за принципом політичної прихильності, а за фаховою ознакою. До складу уряду увійшли справжні професіонали своєї справи, які здатні рішуче та послідовно реформувати економіку України.

До розвалу СРСР промисловість України виробляла не більше 20% кінцевого продукту. Основна частина її товарної продукції являла собою напівфабрикати або комплектуючі вироби, призначені для продовження виробничого процесу в інших республіках. Вихід з налагодженої системи господарських зв’язків підштовхнувся прагненням українського керівництва утвердити незалежність своєї держави переорієнтацією економіки на Захід. Але господарству України така стратегічна лінія дорого обійшлася. По-перше, продукції українських підприємств на Заході ніхто не чекав, бо за світовими стандартами вона була неконкурентоспроможною. По-друге, припинення або скорочення традиційних зв’язків залишило сотні підприємств без партнерів та споживачів, а відповідно – без фінансування.

Економіка України традиційно залежала від донецького вугілля. Після того як вугілля стало витіснятися більш дешевими видами палива, виникла залежність від нафти і газу. Власних родовищ нафти в Україні завжди було мало, а поклади шебелинського газу швидко вичерпалися. Впродовж останніх 30 років нафта і газ у великій кількості надходили з інших регіонів СРСР. Нафтогазове паливо реалізувалося за цінами, які в десятки разів поступалися світовим. Командна економіка радянського типу могла собі дозволити такі диспропорції. З початком інтеграції колишніх союзних республік у світове господарство став неминучим процес ліквідації цінових диспропорцій. Найбільш вражаючий розрив із світовими цінами спостерігався якраз у паливному комплексі. Наслідком цього було спотворення статистичної картини виробництва національного доходу в міжреспубліканському розрізі. Після того, як Україна стала платити Росії і Туркменистану реальну ціну за нафту і газ, питома вага витрат на енергоносії у продукції, яку вона виробляла, стрімко піднялася. Це означало підвищення сукупних витрат виробництва і відповідне зменшення маси валового внутрішнього продукту.

Добиватися за цих умов економії палива запровадженням енергозберігаючих технологій було неможливо. Адже з падінням національного доходу здобуття коштів на відповідні капіталовкладення стало нерозв’язною проблемою. З іншого боку, відсутність економічних реформ зводила нанівець можливість користуватися зарубіжними інвестиціями. Замінити куповане в Росії і Туркменистані паливо вітчизняним теж було неможливо. По-перше, устаткування підприємств давно вже пристосували для споживання нафти й газу замість вугілля. По-друге, вуглевидобуток в Україні не зростав, а скорочувався: з 165 млн. т у 1990 р. до 70 млн. т у 1996 р. По-третє, після чорнобильської ката строфи були переглянуті в бік істотного скорочення всі плани використання енергії атома. В результаті сукупної дії цих факторів недостача енергоносіїв стала найвужчим місцем української економіки. Вона великою мірою поглибила кризовий спад виробництва, властивий для всіх пострадянських держав у добу трансформації економіки з командної в ринкову.

Ця трансформація відбувалася по-різному в Україні та Росії. Остання виявилася в значно кращих стартових умовах. По-перше, вона менше постраждала від розриву зв’язків, утворених за десятиріччя існування єдиного народногосподарського комплексу СРСР, тому що мала переважну більшість підприємств із замкнутими в межах власних кордонів циклами виробництва. По-друге, в неї був стартовий капітал для реформ у вигляді “валютних” природних багатств – нафти, газу, золота, алмазів тощо. По-третє, Росія успадкувала від СРСР кадровий та інституціональний потенціал для реформ, якого в Україні на час здобуття незалежності не існувало. У нас доводилося на порожньому місці створювати такі інституції, як Національний банк, посольства та консульства, експортно-імпортні організації тощо. Нарешті, останньою за переліком, але не за значенням була наявність у Росії і відсутність в Україні політичної волі для реформування економіки. Росія була “підведена” до реформ найгострішим продовольчим становищем у своїх промислових регіонах.

Російські реформатори в урядах Є.Гайдара і В.Чорномирдіна діяли методами проб і помилок. Але вони все-таки діяли, наполегливо просуваючись до ринку. Натомість українська політична еліта витрачала час на дебати про те, куди йти: до капіталізму чи до соціалізму? Відмова від нав’язаного комуністичною доктриною штучного поділу світу на суспільно-економічні формації відбувалася (якщо взагалі відбувалася) надто болісно й уповільнено. Формування твердої виконавчої влади затяглося, і тому державні органи виявилися неспроможними активно впливати на економічну ситуацію.

Ринкові реформи в Україні все-таки почалися, але не з волі її керівництва, а за “законом сполучних посудин”. Надто тісно пов’язане з російською економікою, її господарство змушене було плентатися в фарватері курсу, що прокладався за межами кордонів нової держави. Це був найгірший з усіх можливих варіант трансформації командної економіки в ринкову. Власне, Україна не здійснювала справжніх реформ, а пристосовувала свою цілком залежну від державного бюджету економіку до ринкового господарства інших країн.

Росія почала ринкові реформи з лібералізації цін на початку 1992 р. Внаслідок цього ціни на газ в Україні за 1992 р. зросли в 100 разів, а на нафту – в 300 разів. Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. Падіння виробництва й стрімке зростання собівартості продукції різко знизили бюджетні надходження від промисловості. Водночас витрати бюджету невпинно підвищувалися. Дефіцит покривався випуском незабезпечених продукцією паперових грошей. Інфляція поступово перейшла в гіперінфляцію. За 1992 р. гроші знецінилися в 21 раз, а за 1993 р. – у 103 рази. Таких масштабів інфляції не спостерігалося в цей час у жодній країні світу.

В 1994 р. Національний банк України розпочав жорстку дефляційну політику і в липні добився найнижчого (2,1%) рівня інфляції за попередніх три роки. Але монетарні обмеження не підкріплювалися зниженням бюджетних витрат. Короткочасне приборкання інфляції досягалося утворенням заборгованості у виплаті заробітної плати, пенсій та інших соціальних видатків і зростанням кредиторської та дебіторської заборгованості в народному господарстві.

В українській економіці нагромадився потужний інфляційний потенціал, що поставив суспільство наприкінці 1994 р. перед новим витком гіперінфляції.

Інфляція практично припинила процеси нагромадження в галузях народного господарства. Це означало, що розпочався фізичний розпад продуктивних сил. Руйнувався науково-технічний потенціал. Питома вага асигнувань на науку в бюджеті скоротилася у 1990–1994 рр. вчетверо, а чисельність науковців у народному господарстві – втричі. Сотні спеціалістів вищої кваліфікації з установ Національної академії наук та університетів виїхали за кордон на тимчасову або постійну роботу.

Запроваджені з 1992 р. купони багаторазового використання розглядалися як попередники повноцінної національної валюти – гривні.

Гривню передбачалося ввести ще в 1992 р. Але ситуація в економіці, що невпинно погіршувалася, зробила це неможливим. Курс купоно-карбованця швидко падав. У листопаді 1994 р. в обігу з’явилася 500-тисячна купюра, але її реальна вартість не перевищувала й чотирьох доларів.

В умовах інфляції такого масштабу відбулася обвальна бартеризація зовнішньої торгівлі. Експортні поставки за бартером здійснювалися, як правило, за зниженими цінами, а імпортні – за завищеними. Заборгованість України іншим країнам на середину 1994 р. склала близько 7 млрд. доларів. Найбільше боргів припадало на частку Росії і Туркменистану за поставку енергоносіїв.

Намагаючись перешкодити знеціненню купоно-карбованця, уряд повернувся до випробуваних методів директивного господарювання. Було запроваджено фіксований курс купонів по відношенню до долара і рубля. Але це призвело тільки до зростання обертів “тіньової економіки”, колосального посилення корупції в державному апараті, величезних перевитрат виробників під час екс порту продукції і зовсім неймовірної “втечі” капіталів за кордон. За різними оцінками, наприкінці 1994 р. у розпорядженні вітчизняних власників на території України зберігалося від 2 до 4 млрд., а поза її межами – від 10 до 20 млрд. доларів США. Цей відплив валюти остаточно знекровив українську економіку.

Щоб скоротити емісію незабезпечених товарною масою грошей, уряд почав збільшувати питому вагу податків з прибутку. Врешті-решт в Україні було встановлено найвищу в світі ставку прибуткового податку з громадян – 90%. Але це вело або до гіпертрофованого зростання “тіньової економіки”, або до подальшого згортання виробничої та комерційної діяльності. Такою була ціна відмови від ринкових реформ в умовах розкладу командної економіки.

Небажання впливових представників “партії влади” йти шляхом реформ штовхало економіку до прогресуючого колапсу. Експерти Міжнародного фінансового фонду засвідчили, що економічна ситуація в Україні 1994 р. стала гіршою, ніж у будь-якій країні, за винятком воюючих.

Світова класифікація відносила Україну до лідерів за темпами спаду виробництва. Лише у 1994 р. його обсяг у промисловості скоротився майже на 28 відсотків, сільському господарстві – на 17, валовий внутрішній продукт – на 23 відсотки.

Дефіцит державного бюджету у кілька разів перевищував критичну величину. Практично весь він фінансувався за рахунок грошової емісії.

Економіка перебувала у стані глибокої гіперінфляції, яка дедалі розкручувалася, поглинаючи все – доходи населення і бюджету, основні фонди й обігові кошти підприємств та організацій.

Рівень інфляції у 1994 р. сягнув 10 тисяч 200 відсотків, тобто зріс у 102 рази. І це за умови, що близько 70 відсотків цін були державно-регульованими і діяв механізм фіксованого валютного курсу.

Майже два роки Україна не обслуговувала свої зовнішні борги: на це просто не було коштів.

Криза ставила під сумнів державну незалежність. Зубожілі люди у відчаї все частіше почали питати себе: якщо керманичі держави неспроможні забезпечити життєдіяльність суспільства, то чи не краще було б відродити Радянський Союз? Поширилася легенда про те, що причиною розпаду СРСР була “біловезька змова” Б.Єльцина, Л.Кравчука і С.Шушкевича. Під час виборчого марафону 1994 р. немало кандидатів у депутати Верховної Ради пропонували найпростіший спосіб розв’язання проблеми енергоносіїв – приєднання до Росії.

Такі настрої в суспільстві стривожили “партію влади”. Для багатьох її представників національні інтереси вийшли на перший план порівняно з корпоративними. Врешті-решт втрата державності дошкульно вдаряла по корпоративних інтересах, бо перетворювала “партію влади” в те, чим вона вже була до 1991 р, – виконавця рішень, що приймалися за межами України.

Тому проголошена новообраним Президентом Л.Кучмою у жовтні 1994 р. стратегія економічних перетворень була в принципі схвалена Верховною Радою. Не змінюючи радикально складу Кабінету Міністрів, Президент залучив нових людей, здатних здійснювати реформи, і розпочав їх з основного – лібералізації цін та валютного курсу.

Деякі депутати Верховної Ради висловили незгоду з президентським курсом. Натомість пропонувалося встановити державний контроль за зовнішньою торгівлею та валютним курсом.

У запропонованих заходах не було нічого нового. Адже восени 1994 р. уряд уже розпочав згортання ринкової лібералізації, запровадженої раніше під впливом російських реформ. Тоді закрилися торги міжбанківської валютної біржі, було введено нереально низький фіксований курс і відповідно ліцензування експорту багатьох товарів. Та адміністративне втручання в макроекономічні процеси призвело до дальшого поглиблення кризи. Як уже вказувалося, різко зросла інфляція, збільшилося від’ємне сальдо платіжного балансу, економічна активність стала в небезпечно великих масштабах переміщуватися з легальної сфери у нелегальну. Посилення властивих командній економіці директивних засад призвело до зворотного результату: послаблення реального впливу держави на розвиток народногосподарських процесів, нарощування обсягів неврахованого виробництва та позабанківського грошового обігу, масового приховування, у тому числі за кордоном, прибутків від реалізації продукції та невиплат податків. Блокування реформ вело у безвихідь. Саме такий висновок й було зроблено у доповіді “Шляхом радикальних економічних реформ”, представленій Л.Кучмою у Верховну Раду.

Одночасно з першими заходами щодо економічної лібералізації Президент зробив ефективні кроки для поліпшення політичних відносин з двома головними партнерами України на світовій арені – Росією і США.

У відносинах з Росією важливо було відновити втрачені за 3 роки економічні зв’язки. Йшлось не про механічне відтворення зв’язків, властивих для загальносоюзного народногосподарського комплексу. Це було б і неможливо, тому що більше не існувало колишньої неринкової Росії. Малось на увазі не одержання пільг і привілеїв в обмін на поступки, що означало б ущемлення державного суверенітету. Можливості для взаємовигідного економічного партнерства на рівноправній основі між Росією та Україною винятково великі, їх не можна не використовувати, особливо в тяжкий для обох країн період переходу до ринкової економіки.

У взаємодії з Верховною Радою Л.Кучма оперативно розв’язав проблему приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерних озброєнь, яка істотно затьмарювала відносини з США. Під час його візиту до Вашингтона були укладені нові угоди про надання американської допомоги Україні у здійсненні економічних реформ. Серед країн, що одержують допомогу від США, Україна вийшла на четверте місце в світі після Ізраїлю, Єгипту та Росії.

За три роки після проголошення курсу на радикальні реформи в українській економіці намітилися певні позитивні зрушення, значною мірою вдалося вийти з практично некерованого економічного штопора. В основному було завершено етап грошової стабілізації. Здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, малу приватизацію, роздержавлення земель. Запроваджено систему неемісійного, ринкового обслуговування бюджетного дефіциту. Усунуто таке потворне породження адміністративної системи, як тотальний товарний дефіцит.

Українська гривня стала однією з високостабільних грошових одиниць. У 1997 р. середньомісячна інфляція не перевищувала одного відсотка. Облікова ставка Нацбанку складала 21 відсоток проти 300 в жовтні 1994 р.

Експорт українських товарів та послуг зріс на 20,8 відсотка. Це один з найвищих показників серед країн Центральної та Східної Європи.

З жовтня 1994 р. по квітень 1997 р. заробітна плата зросла у валютному еквіваленті більш як у 4 рази – з 22 доларів США до 90.

Однак економічну кризу подолати не вдалося. Уряд у різних складах виявився неспроможним забезпечити адекватне управління економічними процесами, був мало ініціативним. Останній період його діяльності сприяв тінізації української економіки, відлякував зовнішніх інвесторів. Законотворча діяльність парламенту була надто політизована. Це зумовило появі прямих економічних втрати для держави, створило несприятливий економічний режим у країні. Багато часу і енергії втрачено на безплідну, виснажливу боротьбу різних політичних сил всередині самої влади.

Припустився помилок у кадрових питаннях Президент України. Як наслідок, кожен рік позначався зміною уряду. Зокрема, у червні 1995 р. головою уряду був призначений Є.Марчук, у травні 1996 р. його замінив П.Лазаренко, у червні 1997 р. Кабінет Міністрів очолив В.Пустовойтенко, а в листопаді 1999 р. В.Ющенко. Тому перші позитивні результати не набули стійкого характеру, не забезпечили загальноекономічне оздоровлення. Усе це гостро поставило завдання адаптації стратегії 1994 року до сучасних умов, доповнення її програмою антикризових дій. Основні її напрями були визначені у доповіді Президента України з нагоди першої річниці Конституції (26 червня 1997 р.).

Вузлові конструкції антикризової програми такі:

Перше. Принципові заходи щодо лібералізації економічного режиму в Україні.

Друге. Суттєве прискорення приватизаційного процесу.

Третє. Здійснення комплексу заходів з легалізації тіньової економіки. І, на самперед, за рахунок лібералізації податкової політики та оптимізації загального економічного режиму.

Четверте. Істотна активізація інвестиційного процесу. Підприємства, які мають стратегічне значення, буде перетворено в акціонерні товариства.

П’яте. “Економізація” зовнішньої політики України. Зокрема, отримання максимального економічного ефекту від принципових змін в політичних стосунках з Росією. Товарообіг з цією країною 1996 р. дорівнював 17 млрд. доларів США. З Німеччиною, яка посідає друге місце серед наших партнерів, цей показник складає 1,4 млрд. доларів. Але вже в першому кварталі 1997 р. товарообіг з Росією скоротився на 20% проти аналогічного періоду попереднього року.

Шосте. Зміна ситуації у сільському господарстві. За оцінками експертів, у 1996 р. наші селяни за кожну тонну пшениці отримали на 60 доларів менше, ніж в інших країнах. Причина – надто високі затрати на первинну переробку і збут. Загальна сума втраченої виручки – приблизно 1 млрд. доларів.

Сьоме. Виведення на пріоритетний рівень економічної політики соціальної сфери. На рік проголошується мораторій на підвищення цін в житлово-комунальній сфері. Саму комунальну інфраструктуру буде демонополізовано. Призупиняється дія урядової постанови про відключення газу та електроенергії індивідуальним користувачам, які мають заборгованість.

Пропонуються надзвичайні заходи для погашення заборгованості по заробітній платі, включаючи майнову відповідальність керівників підприємств. що заборгували своїм робітникам, примусовий через аукціон продаж ліквідних ресурсів таких підприємств з виплатою виручених коштів людям. З 1998 р. передбачалося запровадити систему страхування депозитних вкладів населення, гарантувати захист доходів населення від інфляції у випадках, якщо вона перевищить 5 відсотків на місяць, розпочати пенсійну реформу, приступити до структурного реформування системи заробітної плати.

У зв’язку із загостренням проблеми безробіття надалі кожен крок економічної політики повинен оцінюватися під кутом зору зайнятості, створення нових робочих місць та поліпшення умов праці. Наприклад, в Україні на середину 1997 р. було лише 150 тис. малих підприємств, тоді як, скажемо, в Польщі – 2 млн. Ці підприємства у нас забезпечували зайнятість 5% населення. В Росії – 20%. У країнах Західної Європи – 60-85%.

Восьме. Упорядкування економічного життя. І перш за все в енергетичному секторі. За рівнем ефективності використання енергоресурсів Україна посідає одне з останніх місць у світі. Наш показник складає 400-500 доларів з однієї умовної тонни, а середньоєвропейський – біля 3000 доларів.

Маючи у 23 рази менший обсяг ВВП, ніж Німеччина, в Україні газу споживається на душу населення на 20% більше, ніж у цій країні.

Навіть стисла характеристика невідкладних антикризових заходів вказує на те, що у 1997–1998 рр. необхідно було зробити справжній прорив на головному напрямі державного будівництва – економічному.

Ця важка і копітка робота потребувала високої відповідальності влади перед суспільством та людьми, незалежного організаційного та правового забезпечення.

Україна небезпідставно вважалася житницею Радянського Союзу. Чудові природні умови і набутий впродовж десятків поколінь досвід господарювання на землі гарантували досягнення високого рівня виробництва продуктів харчування та сільськогосподарської сировини.

Однак, маючи найвищий серед європейських країн показник землезабезпеченості (0,65 га орної землі в розрахунку на душу населення), Україна не могла йти у будь-яке порівняння з ними щодо постачання населення продовольством. Перевага у цьому відношенні над промисловими регіонами СРСР ще не свідчила про благополучний стан справ в її сільському господарстві. 3481 тис. колгоспників і 1172 тис. працівників радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств у 1990 р. явно не справлялися з постачанням міст продуктами харчування, тоді як значно менша по відношенню до всього населення кількість працюючих на землі у високорозвинутих країнах забезпечувала належний, високий рівень попиту.

У чому тут справа? Відповідь полягала в тому, що земля повинна мати господаря, а не працюючого з-під палки найманця.

Розуміння того, що колгоспно-радгоспний лад не має майбутнього, прийшло до багатьох представників української політичної еліти досить рано. У прийнятому в 1990 р. Земельному кодексі УРСР вже закладалися, хоч у декларативній формі, основні положення реформи аграрних відносин, включаючи визнання права приватної власності на землю. Щоб наповнити ці положення реальним змістом, треба було створювати законодавчу та нормативну базу.

Починаючи з березня 1991 р., земля оголошувалася об’єктом реформи. Здійснення її покладалося на місцеві ради народних депутатів і Раду міністрів УРСР. Однак концептуально суть земельної реформи не була вироблена. Органи влади продовжували лише декларувати наміри.

У грудні 1991 року було прийнято закон “Про селянське (фермерське) господарство”. Передбачалося утворення спеціального земельного фонду шляхом вилучення частини земель, що перебували у користуванні колгоспів та радгоспів. Фонд призначався для надання ділянок усім громадянам, які виявляли бажання організувати фермерське господарство.

В січні 1992 р. парламент України прийняв закон “Про форми власності на землю”. Проголошувалося, що можуть існувати, поряд з державною, колективна і приватна форма власності на землі, причому всі вони є рівноправними. Зміст закону “Про форми власності на землю” переконливо засвідчував, що українські законодавці не вийшли з-під впливу ідеологічних стереотипів і не могли надати реальним майновим відносинам у суспільстві юридично грамотну форму.

Законотворча діяльність Верховної Ради свідчила про відсутність у неї концепції реформи аграрних відносин. Парламент обмежувався найпростішим: прийняттям декларацій у формі законодавчих актів. У березні 1992 р. було прийнято два документи протилежного змісту: постанову “Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі” і закон “Про колективне сільськогосподарське підприємство”. Перший з них з’явився під тиском реформаторів, стурбованих затягуванням строків земельної реформи. В ньому переглядалися деякі норми Земельного кодексу 1990 р., що гальмували організацію фермерських господарств. Другий було прийнято під впливом депутатів-аграріїв, зацікавлених у збереженні існуючого становища.

Рішення Верховної Ради про перетворення у 1992 р. колгоспів в асоціації або господарські товариства не було реалізоване повністю. За цей рік паювання або акціонування провели близько 4 тис. колгоспів. На початок 1995 р. статус змінився у 8,8 тис. колгоспів (94% загальної кількості). Паювання або акціонування майна колгоспів і радгоспів майже не зачіпало основного: виробничих відносин між державою та сільськогосподарськими підприємствами і виробничих відносин всередині останніх.

Фермерське господарство розвивалося уповільнено. “Партія влади” в своїй обласній та районній ланках здебільшого гальмувала процес виділення фермерам земельних ділянок і відмовлялася надавати їм реальну допомогу. Серед самих селян не виявилося багато бажаючих стати фермерами. Нарешті, організація приватного господарства вимагала відповідної машинної техніки, яка ще не вироблялася промисловістю. Через це на початок 1993 р. в Україні налічувалося тільки 14,6 тис., а 1997 р. – 35 тис. фермерських господарств.

Обсяг виробництва у сільському господарстві невпинно зменшувався. Продукція колгоспів та радгоспів обходилася суспільству все дорожче. За 1990 – 1995 роки ціни на товари для сільського господарства зросли у 202 тисячі разів, тоді як ціни на сільськогосподарську продукцію – у 34 тисячі разів. Таке 6-ти кратне порушення цінового паритету призвело до повного фінансового знекровлення сільськогосподарських підприємств. Розпочалися руйнівні процеси. Досить сказати, що 1996 р. обсяги виробництва валової продукції сільського господарства скоротилися на 8,8%. Було вироблено 24,5 млн. тонн зерна, що склало лише 63,8% від середньорічного виробництва за попередні п’ять років. Виробництво м’яса зменшилося на 9, молока – на 8, яєць – на 7%.

Саме життя поставило гостру вимогу прискореного здійснення аграрної реформи. В листопаді 1994 р. Л.Кучма видав указ “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва”. В ньому передбачалося розв’язання трьох основних проблем земельної реформи – приватизації, оцінки і ринку землі. Ключовою визначено проблему приватизації.

Протягом 1996 року було фактично завершено перший етап земельної реформи – роздержавлення землі та її передачу у власність юридичних осіб. На 1 січня 1997 р. документи про землю отримали майже всі колективні господарства.

Розпочато реалізацію завдань другого етапу реформи – формування реального власника землі, передачі землі безпосередньо тим, хто її обробляє. За 1996 р. у 46% сільськогосподарських підприємств громадянам було видано сертифікати на право володіння земельними паями, їх отримало близько 1,5 млн. чоловік. Крім цього, громадянами України приватизовано 48% земельних ділянок, наданих їм для ведення особистих підсобних господарств, сформовано 6,2 млн. га земель запасу, на яких створюються селянсько-фермерські господарства.

Таким чином, є підстави для висновку, що в Україні вирішено одне з ключових завдань земельної реформи – роздержавлення землі і подолання на цій основі монополізму держави на володіння нею. Це перший і досить відчутний крок до основної мети реформи – передачі землі тим, хто її обробляє, і формування у перспективі ринку землі, перетворення її на товар.

Пріоритетними напрямами в діяльності сільськогосподарських органів було визначено орієнтацію товаровиробників на збільшення виробництва продовольчого зерна, особливо пшениці, цукру, олії та кормів. При цьому досвід засвідчував, що вирощування картоплі, плодів, ягід та овочів необхідно зосереджувати у приватному секторі, а зерна і технічних культур – у колективних господарствах. При цьому приватному сектору необхідно і надалі надавати допомогу в обробітку землі, забезпеченні насінням, добривами, засобами захисту рослин та тварин.

Нагальний характер мають заходи щодо поліпшення генетичного потенціалу у тваринництві, створення масивів високопродуктивного маточного поголів’я молочної та м’ясної худоби.

Важливим завданням залишається зміцнення та оновлення матеріально-технічної бази агропромислового виробництва за рахунок використання іноземних кредитних ліній, налагодження власного виробництва сільськогосподарської техніки та обладнання, збільшення обсягів реалізації техніки з погашенням платежів у кредит, розширення мережі машинно-технологічних станцій, регіональних прокатних пунктів.

Залишається актуальною проблема фінансування робіт по захисту земель, підвищенню їх родючості. Якщо не вживати радикальних заходів, то втрати, яких зараз зазнає Україна, стануть катастрофічними.

Складність земельної реформи потребує поетапної реалізації комплексу правових, економічних, технічних і організаційних заходів з урахуванням особливостей перехідного періоду до ринку, які полягають у паралельному функціонуванні існуючих і нових господарських формувань. Як перехідний місток до ринку землі слугує її оренда, якій був присвячений Указ Президента України від 23 квітня 1997 р. “Про оренду землі”. У суспільстві, де значна частина людей не готова за короткий проміжок часу подолати психологічну відстань від державної, колективної до приватної власності на землю, реалізація цього Указу дозволяє всім формам власності і господарювання шляхом здорової конкуренції на практиці довести переваги приватного способу виробництва.

Розпад Радянського Союзу привів до драматичних змін його авіаційного транспорту, що обслуговує один із найбільших світових ринків повітряних перевезень. Єдина авіатранспортна система СРСР – Аерофлот – втратила монополію на внутрішні і міжнародні перевезення пасажирів та вантажів. На території країни виникла значна кількість дрібних авіакомпаній, парк повітряних суден (ПС) котрих іноді не перевищує двох-трьох машин. До кінця 1993 р. на території СНД кількість зареєстрованих окремих експлуатантів авіатехніки досягла 320.

Тоді перед ще не сформованою галуззю цивільної авіації України стояли завдання по створенню системи державного регулювання авіаційної діяльності у нових умовах та виникнення суб’єктів (авіакомпаній, аеропортів), здатних працювати в умовах конкуренції. Перше завдання було вирішене створенням Державної адміністрації авіаційного транспорту України, прийняттям Повітряного кодексу, вступом країни до міжнародних авіаційних організацій, укладенням міжурядових угод про повітряні шляхи. Протягом 1992–1993 років вдалося підписати близько 20 угод. Це стало справжнім проривом України у світовий авіаційний простір.

Цивільна авіація України не мала досвіду самостійної роботи на міжнародних повітряних лініях (МПЛ), необхідної інфраструктури (закордонних представництв, системи продажу та бронювання білетів, системи послуг по перевезенню вантажів).

Але найголовніше в Україні не було авіакомпанії, спроможної на рівні конкурувати з іноземними перевізниками. Міжурядові угоди про повітряні перевезення надали можливість Україні самостійно здійснювати прямі міжнародні авіаційні перевезення. Ці угоди передбачали паритетні умови праці для перевізників обох сторін. Але українські перевізники не могли конкурувати з такими авіакомпаніями, як “Люфтганза”, “Ер Франс” та іншими, які без зволікань стали працювати на нашому ринку. Треба було отримати на ньому хоч би “свою” половину, створивши українську авіакомпанію, яка б відповідала міжнародним стандартам по економічності, комфорту, безпеці. Такою структурою стала тільки що створена у формі спільного підприємства (СП) авіакомпанія “Міжнародні авіалінії України” (МАУ).

Фундатором МАУ з боку України виступило державне об’єднання “Авіалінії України” – монопольна тоді структура цивільної авіації України. Зарубіжним партнером стала ірландська лізингова компанія GPA, яка передала Україні два літаки Боінг–737–400 та забезпечила фінансування введення їх в експлуатацію. Внеском з боку України стало надання СП прав на завантаження 30 найбільш напружених та конкурентонапружених маршрутів у Західну Європу. Ці права були підтверджені Розпорядженням Президента України.

МАУ – це державна національна авіакомпанія України.

25 листопада 1992 р. на літаку Боінг–737–400 першим рейсом до Лондона МАУ відкрила нову сторінку в історії цивільної авіації України.

Стратегія цієї акції полягала в тому, що МАУ повинна була динамічно розвиватися спочатку на європейських маршрутах, а потім і на інших МПЛ. Об’єд нання “Авіалінії України”, структура, що залишилась Україні як територіальна частка “Аерофлоту СРСР”, мала поступово скорочувати міжнародну діяльність та зосередити свої сили на маршрутах, де конкуренція ще не така жорстка та не вимагає використання нової техніки. На базі авіапідприємств “Авіалінії України”, які мали поступово адаптуватися до функціонування у ринкових умовах, планувалось створити сучасні регіональні та місцеві лінії для польотів в Україні та до сусідніх держав. Такою була концепція розвитку цивільної авіації України перехідного періоду.

На жаль, в Україні з ряду причин суб’єктивного та об’єктивного характеру вона не була здійснена. У 1992 році зазначена концепція базувалась на надзвичайно оптимістичних поглядах на розвиток економіки України та швидкий розвиток цивільної авіації. Спад виробництва, інфляція та інші негативні факти зумовили значні труднощі в становленні не тільки МАУ, але й інших авіакомпаній. Відсутність швидких успіхів МАУ, ріст соціальної напруженості в “Авіалініях України”, гадана дешевизна експлуатації вітчизняної авіатехніки зробили свою справу. Почався відступ від наміченої мети. Все це привело до загострення відносин між перевізниками, регулюючими структурами та в решті-решт між людьми.

Але, незважаючи на економічні труднощі, спад ринку авіаперевезень, жорстку конкуренцію, авіакомпанія МАУ успішно розвивається без суттєвої допомоги з боку держави. Невдовзі МАУ увійшла в трійку авіакомпаній світу за показниками надійності польотів на літаках типу Боінг та стала першою у цивільній авіації України керуватися міжнародними стандартами наземного і бортового сервісу.

За чотири роки свого існування (1992–1996 рр.) ця авіакомпанія перевезла понад 5 млн. т вантажу, в тому числі у 1995 р. – 151 тис. пасажирів, в 1996 р. – 177 тис., а у 1997 р. – понад 200 тис. чол.

Таким чином, компанія МАУ своє головне завдання – охопити половину українського ринку авіаперевезень у Західну Європу практично виконала.

Сьогодні більш як 80% прибутків забезпечують міжнародні перевезення. Проте статусом призначеного регулярного перевізника за межі країни наділені тільки великі вітчизняні та зарубіжні авіакомпанії.

Як відомо, авіакомпанії України і країн СНД оснащені переважно літаками радянського виробництва застарілих типів. Їхньою відмінною рисою, окрім низького комфорту і рівня безпеки, є незадовільна паливна ефективність.

Вже сьогодні багато авіакомпаній України почали працювати над стратегією, спрямованою на придбання пасажирських літаків нового покоління. Природно, при цьому вони в першу чергу звертаються до вітчизняної авіапромисловості. Проте, якщо запровадження в експлуатацію АН-38 очікується в най ближчі 1-2 роки, то про АН-140 і АН-218 це навряд чи можна сказати.

В Україні на даний час нараховується більш 60 експлуатантів авіатехніки, що виконують перевезення на регулярній основі, із них чотири найбільших. Це державні авіакомпанії “Авіалінії України”, “Крим”, “Дніпро-авіа”, “Міжнародні авіалінії України”.

Кінець 80-х та початок 90-х років позначено подіями, які мали важливе значення для подальшого розвитку цивільної авіації України.

21 грудня 1988 р. Вперше піднявся в повітря літак АН–225 “Мрія” – найбільший літак у світі.

30 грудня 1991 р. Главами держав СНД було підписано “Угоду про ци вільну авіацію і про використання повітряного простору”.

25 січня 1991 р. Українське управління цивільною авіацією було трансформовано в українське об’єднання цивільної авіації України “Авіалінії України”.

19 лютого 1992 р. Рада повноважних представників країн СНД затвердила положення про Міждержавний авіаційний комітет (МАК).

25 березня 1992 р. Вийшла постанова Кабінету Міністрів України про створення Державної адміністрації авіаційного транспорту України. З цього часу для цивільної авіації України розпочалися ринкові реформи й адаптація її до міжнародної транспортної діяльності.

27 липня 1992 р. Вийшла Постанова Кабінету Міністрів України про створення Комітету з використання повітряного простору (Українська Аеронавігація).

9 вересня 1992 р. Україна стала 172 державою – членом Міжнародної орга нізації цивільної авіації (ІКАО).

26 жовтня 1992 р. Вийшов Указ Президента України про створення Міні стерства транспорту України, у структуру якого влилася Державна адміні страція авіаційного транспорту, згодом перетворена на Департамент авіаційного транспорту.

4 травня 1993 р. Верховна Рада України прийняла постанову про введення в дію Повітряного кодексу України.

10 липня 1993 р. Створена Державна льотна академія в Кіровограді.

1996 рік. Офіційно була затверджена концепція розвитку цивільної авіації України.

24 квітня 1997 р. В АНТК ім. О.К. Антонова відбувся перший виліт другого зразка транспортного літака АН-70.

6 червня 1997 р. В АНТК ім. О.К. Антонова відбулася передача на польотні випробування першого зразка літака місцевих повітряних авіаліній АН-140: невисока вартість серійного літака, підвищена економічність експлуатації, комфортабельність, можливість базування на ґрунтових аеродромах.

11 вересня 2000 р. Указ Президента України №1059/2000. Одному з найстаріших авіаційних вузів Київському міжнародному університету цивільної авіації присвоєно статус Національного – НАУ.

В Україні продовжується робота над новітніми літаками ОКБ ім. О.К. Антонова АН-70 і АН–140. Ці літаки не мають аналогів у світі. Уряд України покладає великі надії на розвиток цього проекту. Крім того, відзначається підвищений інтерес потенційних покупців літаків і гелікоптерів бізнес-класу з реактивними й іншими двигунами.

Таким чином, Україна має великі перспективи для успішного розвитку цивільної авіації.

Адреса факультету:

03058, м. Київ, просп. Космонавта Комарова, 1,
корпус 8, поверхи: 6-15

Деканат:

к. 8-807, тел.: +38 (044) 406-70-36,
ел. пошта: guman@nau.edu.ua

Компьютерные курсы Компьютерные курсы в Киеве