Українська мова (за професійним спрямуванням). Лекції

 Лекція 1. Державна мова – мова професійного спрямування.
Лекція 2. Стилі сучасної української літературної мови.
Лекція 3. Офіційно-діловий стиль та його різновиди. Реалізація офіційно-ділового стилю в ділових паперах.
Лекція 4. Науковий стиль: функції, характерні ознаки, мовні засоби, різновиди. Словники у професійному мовленні.
Лекція 5. Лексичні засоби української мови за професійним спрямуванням. Термінологічна і виробничо-технічна лексика.
Лекція 6. Морфологічні засоби української мови за професійним спрямуванням.
Лекція 7. Синтаксичні засоби української мови у професійному мовленні.
Лекція 8. Культура усного професійного спілкування. Типи і форми усного спілкування. Мовленнєвий етикет.

 

Лекція 1

Державна мова – мова професійного спрямування

 

Поняття національної мови, історія розвитку української мови, її місце серед інших мов світу.
Українська мова як державна.
Літературна  мова, її найістотніші ознаки, основні етапи становлення сучасної української літературної мови.
Поняття про мовну норму. Типи мовних норм.
Специфіка мови професійного спілкування.

 

 

Українська мова належить до східної групи слов’янських мов і функціонує як національна мова українського народу в Україні. Слов’янські мови походять з одного джерела – праслов’янської (спільнослов’янської) мови, від якої й успадкували спільні або подібні тенденції розвитку. Розпад праіндоєвропейської спільності, з якої виділилася праслов’янська мовна єдність, сягає бронзового віку – ІІІ тис. до н. е. На думку вчених, праслов’янська мовна єдність розпалася приблизно в ІУ – УІ ст. н. е., а десь із УІІ ст. можна говорити про консолідацію трьох етномовних груп: західнослов’янської, південнослов’янської та східнослов’янсокї.

У ІХ – ХІІІ ст. східні слов’яни мали могутню давньоруську державу – Київську Русь. Ця ранньофеодальна держава протягом ІХ – Х ст. об’єднала всі східнослов’янські племена (полян, древлян, сіверян, ільмен, кривичів, радимичів, уличів та ст.), що зумовило близькість трьох сучасних мов східнослов’янської групи: української, російської й білоруської. Українська мова розвинулася з південного східнослов’янського діалектного масиву. Її риси виразно виявляються уже з ХІІ ст.

Українська мова входить до групи слов’янських мов (індоєвропейської сім’ї), яку складають три підгрупи: східнослов’янська (українська, російська, білоруська мови); південнослов’янська (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови); західнослов’янська (польська, чеська, словацька, верхньолужицька і нижньолужицька).

Не слід сплутувати поняття національна і державна мова. Найчастіше державною виступає мова титульної нації (Франція – французька, Німеччина – німецька), водночас державною може бути взагалі мертва мова, основ. у Ватикані – латинь, або одразу декілька мов. Державний статус української мови закріплений в Конституції України, ст. 10:

«Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.»

Важливо розрізняти поняття «загальнонародна, національна мова» та «літературна мова». Літературна мова є вищою формою вияву національної мови. Літературна мова – унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Це одна з форм національної мови, що існує поряд з іншими її формами – діалектами (територіальними, соціальними), просторіччям, мовою фольклору. Головні ознаки ЛМ – її основоположник характер, стабільні літературні норми в граматиці, лексиці, вимові, а також наявність розгалуженої системи стилів. Вона є основою духовної та матеріальної культури людського суспільства, без неї неможливий розвиток літератури, мистецтва, науки, техніки. Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних і південно-західних діалектів. В історії становлення нової літературної мови основоположне значення має творчість І.П.Котляревського. В умовах занепаду всіх різновидів староукраїнської писемної мови його поема «Енеїда» (1798), п’єси «Наталка Полтавка» (1818), і «Москаль-чарівник» (1818), написані на основі живого усного мовлення народу, започаткували новий етап формування літературної мови.

Пріоритет у справі нормалізації української літературної мови без сумніву належить Т. Г. Шевченкові. Пишучи народною мовою, він завдяки своїй мовній інтуїції відкинув вузькодіалектні слова, форми, вульгарну лексику, в нього жодного разу не трапляються викривлені форми іншомовних слів. Своєю творчістю поет утвердив такі норми літературної мови, які існують і зараз. Отже, Т.Г.Шевченка по праву вважають основоположником сучасної української літературної мови.

Поняття літературна мова нерозривно пов’язане з поняттям мовної норми: унормованість виступає основною ознакою літературної мови.

Норма – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, закріплених в процесі суспільної комунікації, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі. Мовні норми характеризуються системністю, історичною та соціальною зумовленістю, стабільністю й водночас змінністю.

Нормативність мови виявляється на рівні орфоепії, акцентуації (наголошування), лексики, морфології, синтаксису, фразеології, стилістики.

Одним із показників досконалості кожної літературної мови є сталість норм. Цьому не суперечить така риса норми, як історична змінність. У ході розвитку літературних мов на зміну застарілим явищам приходять нові, проте історична змінність норми поєднується з її відносною стабільністю, без якої було б неможливе повноцінне існування мови.

Вироблення норм, попри всю стихійність їх складання, відбувається також і шляхом свідомого регулювання, що знаходить своє вираження у виступах на мовні теми, у мовних дискусіях, діяльності спеціальних установ, як, наприклад, Інституту української мови НАН України, у спеціальних виданнях (словниках, підручниках тощо).

В інформаційному суспільстві фахівець має вміти швидко сприймати будь-яку форму мовлення, схоплювати необхідну інформацію, створювати монологи, вести діалоги, дискусії, висловлюватися публічно тощо. Слово є одним із інструментів професійної діяльності лікарів, педагогів, правозахисників, менеджерів, журналістів тощо. Від багатства словникового запасу, рівня культури мови і техніки мовлення значною мірою залежить професійна майстерність, імідж та успіх особистості. Будь-яка професійна діяльність потребує певних мовнокомунікативних умінь.

 

Лекція 2

Стилі сучасної української літературної мови

 

  1. Поняття функціонального стилю. Стилістична диференціація української літературної мови.
  2. Призначення, основні ознаки й мовні засоби розмовно-побутового стилю.
  3. Науковий стиль: основні ознаки, мовні засоби.
  4. Призначення, основні ознаки й мовні засоби  художнього стилю.
  5. Публіцистичний стиль: основні ознаки, мовні засоби, підстилі.

 

 

Однією з ознак літературної мови є наявність розгалуженої системи стилів. Стиль – це різновид мовлення, що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів.

В українській літературній мові традиційно виділяють п’ять функціональних стилів: 1) офіційно-діловий; 2) науковий; 3) публіцистичний; 4) художній; 5) розмовно-побутовий, також виокремлюють епістолярний та конфесійний стилі мовлення.

Розмовний стиль. Сфера використання – усне повсякденне спілкування в побуті, у родині, на виробництві.

Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, живого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових стосунків.

Основні мовні засоби:

емоційно-експресивна лексика;

прості, переважно короткі речення;

наявність фразеологізмів, діалектизмів, просторічна лексика, вигуки тощо.

Художній стиль. Найбільший і найпотужніший стиль укр. мови, його можна розглядати як узагальнення і поєднання усіх стилів. Широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі, освіті. Крім інформаційної, покликаний виконувати насамперед естетичну функцію.

Основні ознаки:

образність;

зображувальність (тропи: епітети, метафори),

відсутня певна регламентація використання засобів, відсутні будь-які приписи;

визначальним є суб'єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття автора).

Основні мовні засоби:

наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої;

використання емоційно-експресивної лексики;

широке використання різноманітних типів речень тощо.

Науковий стиль. Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення – викладення результатів досліджень про людину, суспільство, явища природи, обґрунтування гіпотез, істинності теорій, класифікація і систематизація знань.

Основні ознаки:

ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

логічна послідовність і доказовість викладу;

точність і лаконічність висловлювань тощо.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

великою кількістю наукової термінології;

наявність схем, таблиць;

оперування абстрактними, переважно іншомовними словами тощо.

Публіцистичний стиль. Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність.

Основне призначення – інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати актуальні суспільно-політичні проблеми;

активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові.

Основні ознаки:

доступність мови і формулювань;

поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер тощо.

Основні мовні засоби:

насиченість суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами;

використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова, експресивні сталі словосполучення тощо.

Публіцистичний стиль поділяється на такі підстилі: стиль ЗМІ,  художньо-публіцистичний, науково-публіцистичний.

 

 

 

 

Лекція 3

Офіційно-діловий стиль та його різновиди. Реалізація офіційно-ділового стилю в ділових паперах

 

 

  1. Офіційно-діловий стиль: основні ознаки, мовні засоби, підстилі.
  2. Документ. Класифікація документів.
  3. Основні реквізити документів. Вимоги до їх оформлення.
  4. Документи з кадрово-контрактних питань.

 

 

Офіційно-діловий стиль – функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, в управлінській діяльності. Це мовна діяльність, завданням якої є регулювання ділових стосунків між членами суспільства, задоволення потреб офіційного спілкування. Учасниками ділового спілкування можуть виступати як окремі особи, так і організації, заклади, підприємства.

Характерні риси офіційно-ділового стилю:

нейтральний тон викладу змісту тільки в прямому значенні;

точність, ясність, лаконічність і послідовність у викладенні фактів;

документальність тощо.

Основні мовні засоби:

використання суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології;

наявність специфічних сталих виразів;

відсутність буд-якої авторської мовної індивідуальності;

відсутність емоційно-експресивної лексики.

Офіційно-діловий стиль має такі підстилі: законодавчий, дипломатичний, юридичний, адміністративно-канцелярський.

Документ – зафіксована на матеріальному носієві інформація за визначеними стандартами чи формою. Документ має правове значення, юридичну силу.

Держстандартом установлений не тільки склад реквізитів (усього їх 31), але й зони, і послідовність їх розміщення на документі. Сукупність реквізитів і схема їх розташування на документі складають його формуляр.

Документи класифікують за різними ознаками:

1.

 

За найменуванням

 

Заява, лист, довідка, інструкція, службова записка, протокол тощо

2.

За походженням

Службові (офіційні) і особисті

3.

За місцем виникнення

Внутрішні, зовнішні

4.

За призначенням

Щодо особового складу (особові офіційні документи), кадрові, довідково-інформаційні, обліково-фінансові, господарсько-договірні, організаційні, розпорядчі

5.

За напрямом

Вхідні, вихідні

6.

За формою

Стандартні (типові) й індивідуальні (нестандартні)

7.

За терміном виконання

Звичайні безстрокові, термінові, дуже термінові

8.

За ступенем гласності

Для загального користування, службового користування, таємні, цілком таємні

9.

За стадіями створення

Оригінали, копії.

10.

За складністю

Прості, складні

11.

За терміном зберігання

Тимчасового, тривалого, постійного зберігання.

12.

За технікою відтворення

Рукописні, відтворені механічним способом

13

За носієм інформації

На папері, диску, фотоплівці, магнітній стрічці, дискеті

Документи щодо особового складу (документи з кадрово-контрактових питань) укладаються окремою особою й регулюють питання, пов'язані з працевлаштуванням, захистом особистих прав. До таких документів належить автобіографія, резюме, характеристика, заява, скарга, пропозиція, трудова книжка, а також особовий листок з обліку кадрів.

Автобіографія це документ, у якому особа власноручно в хронологічному порядку подає стислий опис свого життя і трудової діяльності.

Хоч автобіографія належить до документів, які не мають дуже чіткої стандартизації, автор-укладач довільно обирає та компонує мовні засоби, існує перелік відомостей, які необхідно вказати в автобіографії.

Резюмедокумент, в якому у стислій формі (бажано не більше 1 с.) претендент на заміщення вакантної посади подає особисті відомості, інформацію про освіту й трудову діяльність.

На відміну від автобіографії, резюме не обов'язково пишуть власноруч. Цей документ може надсилатись до організації. Кожне нове повідомлення пишеться з абзацу. Поки що в Україні відсутня єдина форма укладання резюме.

Заява це вид документа, за допомогою якого громадяни реалізують через державні або громадські організації надані їм права чи захищають свої інтереси.

 

 

Лекція 4

Науковий стиль: функції, характерні ознаки, мовні засоби, різновиди. Словники у професійному мовленні

 

  1. Призначення, головні ознаки та мовні засоби наукового стилю.
  2. Основні жанри наукового стилю.
  3. Основні етапи опрацювання наукового тексту
  4. Мовне оформлення наукової роботи.
  5. Словники у професійному мовленні.

 

Науковий стиль виконує такі основні функції: інформативну,  епістемічну, комунікативну, перформативну, гносеологічну, когнітивну,  функцію впливу   функцію аргументованого доказу, діалогічну. Сферою реалізації наукового стилю є переважно писемне мовлення, однак відчутне зростання наукових контактів у вигляді конференцій, симпозіумів, семінарів загострює увагу і до усного наукового мовлення. Послуговується науковий стиль такими мовними одиницями:

- міжстильові одиниці (загальнонаукові, книжні слова), які однаковою мірою використовують у більшості стилів;

- мовні одиниці, які мають функціонально-стильове забарвлення наукового стилю.

Інформацію в науковому стилі можна передавати також за допомогою так званої штучної, графічної мови — графіків, креслень, рисунків, математичних, фізичних символів, назв хімічних елементів, математичних знаків.

Науковий стиль характеризується спеціальними засобами передавання інформації: відбором типів речень, використанням виразних можливостей порядку слів, повторів тощо.

Функціональна класифікація (О.М.Семеног) дає змогу виділити такі підстилі наукового стилю: власне науковий, науково-навчальний (дидактичний), науково-технічний (виробничо-технічний), науково-популярний, науково-інформативний (науково-реферативний), науково-довідковий (довідково-енциклопедичний), науково-діловий. Частина вчених зараховує науково-інформативний та науково-довідковий різновиди до власне наукового підстилю. У межах наукового стилю виокремлюють також науково-публіцистичний та науково-фантастичний підстилі. Кожний підстиль охоплює різні жанри і види текстів.

Для сприймання наукового тексту важливо володіти навичками аналізу, уміннями вдумливого та аналітичного читання. Наслідком сприймання тексту є розуміння його смислової структури.

Розуміння наукового тексту означає, що реципієнту важливо вміти порівняти пропонований зміст із наявними знаннями, щоб вилучити нову для себе інформацію й, відповідно, нове знання. Результат розуміння має відносний характер, адже залежить від мети читача, його знань про предмет тексту. Виявом (підсумком) розуміння вважають інтерпретацію тексту, тобто вміння читача подати своє бачення тексту.

Мованаукової роботи має відзначатися точністю, ясністю, лаконічністю викладу. Спеціальні терміни необхідно вживати в їх конкретному значенні. Структура речень повинна бути прозорою, негроміздкою, що заважає сприйняттю матеріалу. Недоцільними є використання конструкцій розмовного стилю, виклад матеріалу від 1-ї особи однини, вільне скорочення

У межах наукового функціонального стилю виокремлюють такі типи мовних висловлювань: опис, розповідь, міркування, доказ.

Словник становить системно упорядкований склад лінгвістичних форм, прокоментованих автором так, що ква­ліфікований читач розуміє значення кожної окремої форми, а та­кож одержує інформацію про істотні факти, пов'язані з її функці­онуванням.  

Розрізняють два типи словників — енциклопедичні й лінгвіс­тичні (філологічні). В енциклопедичному словнику, або енциклопедії, описуються не слова як одиниці лексичного складу мови, а наводяться відомості про позначувані ними предмети і явища в найширшому розумінні – наукові поняття, біографічні довідки про окремих осіб, відомості про населені пункти, країни, різні події тощо. У лінгвістичних словниках наводиться інформація про слова.

Сучасна україн­ська лексикографія представлена двома основними типами лінг­вістичних словників — двомовними і одномовними. Основним типом лінгвістичних словників є різноаспектні одномовні лексикографічні праці.

 

 

 

Лекція 5

Лексичні засоби української мови за професійним спрямуванням. Термінологічна і виробничо-технічна лексика

 

1. Загальні вимоги до відбору лексики у професійному мовленні. Особливості вживання іншомовної лексики.

2.  Синоніми та евфемізми у діловій мові. Особливості вживання паронімів.

3. Термін та його ознаки. Загальнонаукова, міжгалузева і вузькоспеціальна термінологія.

4. Способи творення термінів.

5. Особливості термінології обраного фаху.

 

 

Необхідно дотримуватися певних вимог до професійної мови, зокрема мови документів, які випливають з норм літературної мови:

  1. Вимога зрозумілості мови ділового документа передбачає вживання загально відомих, зрозумілих усім мовцям слів.
  2. Вибір слова має бути вмотивованим.
  3. Уживання іншомовних слів повинно бути правильним і доречним.
  4. Слід уникати вживання вузькоспеціальних термінів, термінів-новотворів.
  5. Слід уникати кальок з російської мови або перенесення російських слів в українську мову, коли в останній існують слова з цим значенням.
  6. Слід уникати зайвих слів, які несуть надлишкову інформацію.
  7. Має бути широко використана синонімія української мови.

Іншомовні слова вимагають до себе критичного ставлення. Їх слід вживати у разі потреби, коли немає відповідного еквівалента в українській мові, або вони дістали міжнародне визнання. Добір, і вживання іншомовного слова в професійному тексті диктуються кількома обставинами й мають вирішуватися кожного разу з урахуванням конкретного тексту.

Багатство синонімії дає можливість вибрати найточніше для даного контексту слово, уникнути неоднозначного тлумачення висловлення та зберегти нейтральний тон. При складанні документів потрібно зважати на такі правила функціонування синонімів:

1) не допускається взаємодія абсолютних синонімів;

2) слова слід використовувати з точним урахуванням відтінків значень.

Досить активно у діловому мовленні вживають евфемізми – описові вислови, які пом'якшено передають те чи інше висловлення.

Явище паронімії – досить велика небезпека. Уникнути її можна лише тоді, коли людина відчуваючи її, перевіряє себе за словником

Термін – це слово або словосполучення, яке зіставляється з чітко окресленим поняттям певної галузі науки, техніки, мистецтва, суспільно-політичного життя.         Основні ознаки терміна: системність, точність, тенденція до однозначності в межах своєї терміносистеми, наявність дефініції тощо.

Залежно від ступеня спеціалізації значення терміни можна поділити натри основні групи. Загальнонаукові терміни – це  терміни, які вживаються майже в усіх галузевих термінологіях,        Міжгалузеві терміни – це терміни, які використовуються в кількох споріднених або й віддалених галузях. Вузькогалузеві терміни – це терміни, характерні лише для певної галузі.

Вирізняють кілька шляхів поповнення фонду термінів. Вторинна номінація (термінологізація загальновживаних слів) – використання наявного в мові слова для називання наукового поняття. Словотвірний – утворення термінів за допомогою префіксів, суфіксів, префіксів і суфіксів одночасно, складанням слів і основ, скороченням слів. Цей спосіб термінотворення – один з найпродуктивніших на всіх етапах становлення термінології, зокрема й сучасному. Синтаксичний – використання словосполучень для називання наукових понять. Запозичення – називання наукового поняття іншомовним словом.

 

Лекція 6

Морфологічні засоби української мови за професійним спрямуванням

  1. Загальні особливості вживання граматичних засобів в офіційно-ділових текстах.
  2. Особливості словозміни іменників. Труднощі з визначенням роду іменників.
  3. Особливості формотворення прикметників.
  4. Особливості уживання та словозміни займенників.

 

Офіційно-діловим текстам властиві такі загальні особливості щодо вживання граматичних засобів:

  1. висока частотність уживання абстрактних, віддієслівних іменників;
  2. перевага імені над дієсловом;
  3. використання безособових дієслівних форм на -но, -то;
  4. відсутність займенниково-дієслівних форм 1–2 особи і частотність форм 3 особи;
  5. уживання похідних відіменних прийменників, складених сполучників;
  6. мінімальне вживання прислівників, особових займенників, вигуків, часток;
  7. велика кількість простих поширених речень (часто ускладнених однорідними членами речення, зворотами); прямий порядок слів;
  8. широко використовуються односкладні речення, зокрема безособові, інфінітивні;
  9. крім складних речень із сурядним чи підрядним зв’язком, часто використовуються безсполучникові конструкції;
  10. активне вживання  кліше (стандартних, типових висловів).

У більшості випадків вибір відмінкового закінчення для носіїв української мови не становить великих труднощів. Однак інколи постає питання про те, яка саме форма іменника є нормативною. Труднощі часто пов’язані з визначенням закінчення іменників чоловічого роду другої відміни.

Флексію -а (-я) мають іменники

1. що називають істот;

2. назви конкретних предметів, що мають обидві форми числа;

3. назви міст, населених пунктів;

4. географічні назви  з наголошеним закінченням або з суфіксами;

5. назви мір, грошових одиниць, днів тижня;

6. наукові й технічні терміни власне українського та іншомовного походження;

7. назви приміщень, будівель та інших споруд і частин їх.

Флексія -у, -ю виступає

1. у збірних назвах, назвах рослин;

2. у назвах матеріалів і речовин (піску, гіпсу);

3. у назвах установ, організацій, закладів; 

4. у назвах абстрактних понять, процесів, станів, суспільних, наукових та інших течій;

5. у назвах явищ природи;

6. у назвах ігор і танців;

7. у географічних назвах, де наголос не падає на закінчення.

Давальний відмінок іменників чоловічого роду другої відміни має паралельні флексії -ові, -еві (-єві) та -у (-ю).

У визначенні роду іменників не завжди можна орієнтуватись на флексії. Інколи відбувається під впливом російської мови іменники неправильно відносять до певного роду і, відповідно, неправильно змінюють. Іменники на означення статусу, професії, посади, звання, переконань (у більшості випадків) належать до чоловічого роду й позначають осіб чоловічої та жіночої статі.  

У словозміні прикметників на особливу увагу заслуговує творення ступенів порівняння прикметників та уживання прикметників на позначення більш або менш інтенсивної ознаки.

Не можна утворювати форму найвищого ступеня порівняння за допомогою слів самий, сама, саме: самий близький товариш, самий головний, самий найвищий.

Займенники в мові вживаються часто для того, щоб уникнути повторення тих самих слів. При цьому їхню форму треба обов’язково узгоджувати з родом і числом іменників, замість яких ці займенники вжито. Правильно вжиті займенники допомагають пов’язати речення в тексті.

Щодо відмінювання слід звернути особливу увагу  на займенники мій, моя, та, ця.

 

Лекція 7

Синтаксичні засоби української мови у професійному мовленні

  1. Синтаксичні норми. Особливості узгодження присудка з підметом.
  2. Сполучуваність числівників з іменниками.
  3. Порушення синтаксичних норми у словосполученнях з керуванням.
  4. Попередження помилок, пов’язаних з побудовою речень.

 

У реченні присудок узгоджується з підметом за ознаками роду, числа чи особи. Якщо до складу підмета входить числівник один (один, два­дцять один, сто один та ін.), присудок ставиться в формі однини. До складу підмета можуть входити числівники два, три, чотири, обидва. У такому разі присудок ставиться у множині. Однина можлива лише у випадку вживання безособової конструкції з дієприкметником на -но, -то. Наприклад: Було присуджено дві перших премії. До складу підмета можуть входити інші числівники, починаю­чи з п'ять. У такому разі присудок може стояти як в однині, так і в множині, що залежить від деяких особливостей значення підмета. Питання про те, в якій формі треба вживати присудок, з'явля­ється і в тих випадках, коли до складу підмета входить займенник, не схарактеризований за ознакою числа: хто, ніхто, дехто. При такому підметі присудок ставиться в однині.

Одним із прикладів порушень синтаксичних норм є неправильне вживання форми залежного слова в числівникових словосполученнях. У функціонування числівників виявляються такі закономірності їх сполучуваності з формами числа іменників:

1. числівник один (одна, одне) узгоджується з іменниками в роді, числі й відмінку;

2. числівники два, дві, обидва, три, чотири, а також складені числівники з останнім компонентом два, три, чотири в називному і тотожному з ним знахідному відмінках мають при собі іменники у формі називного відмінка множини; у непрямих відмінках ці числівники узгоджуються з формами іменників.

3. числівники п’ять – десять, одинадцять – дев’ятнадцять, двадцять – дев’яносто, сто, двісті – дев’ятсот, двоє, обоє, троє, четверо, п’ятеро (і далі) в називному і знахідному відмінках мають при собі іменники у формі родового відмінка множини; у непрямих відмінках ці числівники узгоджуються з формами іменників;

4. неозначено-кількісні числівники кілька, декілька, кільканадцять, стонадцять, кількадесят поєднуються з іменниками за такими ж принципами, як кількісні, починаючи з п’ять, і збірні числівники;

5. невідмінювані числівники півтора, півтори вимагають після себе форми родового відмінка однини іменників; у непрямих відмінках іменники виступають у властивих їм формах множини.

У мовленні нерідко трапляється неправильне вживання форми залежного слова в дієслівних, прикметникових словосполученнях з підрядним зв’язком керування.  

Порушення синтаксичних норм може з'являтися в різних за структурою реченнях. Одним з найбільш поширених є відхилен­ня в побудові речень з дієприслівниковими зворотами. Дієприслівник і дієслівна форма в реченні повинні називати дії, які виконує одна й та ж особа або предмет. Ці правила побудови речень з дієприслівниковими зворотами слід застосовувати у тих випадках, коли в реченні функціонує дієслівний присудок. Коли ж присудок іменний, дієприслівнико­вий зворот слід уживати обережно, оскільки такі конструкції не завжди відповідають нормі.

На рівні речення трапляються порушення норми, пов'язані з уживанням однорідних членів речення. Однорідні члени речен­ня становлять собою перелік предметів, дій, ознак, кількісних характеристик тощо. Вони передбачають поєднання понять, що належать до одного логічного ряду. Тому, будуючи речення з од­норідними членами, треба слідкувати за тим, щоб вони були однорідні за змістом і однаково поєднувались зі словом, до якого вони відносяться. Нерідко можна спостерігати ще одне порушення норми, пов'я­зане із уживанням однорідних членів, це — немотивований вибір сполучника.

 

Лекція 8

Культура усного професійного спілкування.
Типи і форми усного спілкування. Мовленнєвий етикет

  1. Лінгвістичний аспект міжперсонального спілкування. Типи спілкування.
  2. Мовний етикет: визначення, ознаки, особливості, структура.
  3. Чинники, які впливають на вибір словесної формули. Особливості мовленнєвої поведінки у різних ситуаціях спілкування.
  4. Мовні прийоми, які використовують в ситуаціях спілкування.

 

У сучасному житті більшості людей доводиться виконувати безліч соціальних ролей і потрапляти в різні ситуації спілкування. Ці ситуації складають певну систему, в які можна виділити такі типи спілкування.

1) Анонімне спілкування, тобто стосунки між незнайомими людьми, тимчасові контакти, які не передбачають подальшого знайомства. Таке спілкування спостерігається на вулиці, в транспорті, у громадських місцях.

2) Функціональне спілкування, тобто стосунки, пов’язані з діяльністю людей.

3) Неформальне спілкування, тобто стосунки в різноманітних колективах за інтересами (спортивні секції, різноманітні товариства і т. п.), взаємини між друзями, приятелями, знайомими, сусідами та ін.

4) Інтимно-сімейне спілкування, тобто стосунки між подружжям, батьками та дітьми, родичами.

Мовленнєвий етикет — це сукупність словесних форм увічливості, прийнятих у певному колі людей певного суспільст­ва, певної країни, але без яких не обходиться жоден народ. 

Різні мови світу виробили спеціальні (лексичні, морфологіч­ні, синтаксичні) засоби вираження ввічливості, спеціальні ети­кетні мовленнєві формули, що, власне, і становлять мовленнє­вий етикет. Це насамперед такі усталені мовленнєві формули, що вживаються для зав'язування контакту між комунікантами — формули вітань і звертань, для підтримання контак­ту — формули вибачення, прохання, подяки тощо, для припи­нення контакту — формули прощання, побажання, тобто влас­не етикетні мовленнєві формули. Сам же мовленнєвий етикет, крім цих формул, включає ще й соціально-мовні символи ети­кетного рівня, напр., етикетні форми заперечення (незгоди) і ствердження (згоди), форми питань, що використовуються в певних соціально-культурних групах.

Мовний етикет позначений рисами національної самобутності, він пов’язаний з традиціями кожного народу, його історією, культурою, ментальністю.  

У європейському культурному ареалі виділяють п'ять то­нальностей спілкування: високу, нейтральну, звичайну, фамі­льярну (дружню), вульгарну. 

За умовами і змістом мовленнєвої ситуації (або ситуації спілкування) розрізняють 15 різновидів мовленнєвого етикету: 1) вітання; 2) скарга; 3) звертання, привертання уваги; 4) втішання; 5) знайомство; 6) комплімент; 7) запрошення; 8) несхвалення; 9) прохання, порада, пропозиція; 10) поздоровлення; 11) погодження; 12) подяка; 13) вибачення; 14) прощання; 15) незгода, відмова.

В українській мові існують різноманітні можливості для висловлення подяки, прохання, запрошення, вибачення, співчуття, заборони тощо.

 

Адреса факультету:

03058, м. Київ, просп. Космонавта Комарова, 1,
корпус 8, поверхи: 6-15

Деканат:

к. 8-807, тел.: +38 (044) 406-70-36,
ел. пошта: guman@nau.edu.ua

Компьютерные курсы Компьютерные курсы в Киеве